Повноваження Верховної Ради

Про наявність у Верховної Ради економічної, соці­альної, культурної та інших відповідних внутрішніх функцій свідчать такі її повноваження, як: 1) затверд­ження загальнодержавних програм економічного, науко­во-технічного, соціального, національно-культурного розвитку і довкілля; 2) затвердження переліку об'єктів права державної власності, що не підлягають прива­тизації; визначення правових засад вилучення об'єктів права приватної власності; 3) прийняття відповідних за­конів, зокрема, про правовий режим власності; правові засади й гарантії підприємництва; правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання; з основ со­ціального захисту, про форми й види пенсійного за­безпечення; засади регулювання праці й зайнятості, шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьків­ства; виховання, освіти, культури і охорони здоров'я, екологічної безпеки (ст. 85 Конституції).

Про зовнішні функції Верховної Ради свідчать такі її повноваження, як надання Верховною Радою у встанов­лений законом строк згоди на обов'язковість міжнарод­них договорів України та денонсацію міжнародних дого­ворів України; затвердження протягом двох днів з мо­менту звернення Президента України указів про запро­вадження воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію; оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації; схвалення рішення про надання військової допомоги іншим державам, на­правлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів Збройних Сил ін­ших держав на територію України.

Підтвердженням наявності у Верховної Ради відпо­відних зовнішніх функцій є її законодавчі повноваження щодо засад зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності, митної справи; щодо основ національної безпеки, організації Збройних Сил України; щодо пра­вового режиму воєнного і надзвичайного стану, які ви­значаються виключно законами України.

4. Основні форми діяльності Верховної Ради України

У становленні парламентаризму майже кожної краї­ни одним із найскладніших, найтриваліших і найважчих є встановлення певної системи, порядку в роботі її пар­ламенту. Це зумовлено багатьма факторами: змістом і формами його роботи, складом та структурою, статусом й навіть особистими рисами парламентаріїв тощо.

Першочергове значення у встановленні порядку ро­боти парламенту має його нормативно-правове визна­чення. Порядок роботи Верховної Ради, а також її орга­нів та посадових осіб визначається Конституцією, Регла­ментом Верховної Ради, а надалі Законом про Регламент Верховної Ради, законами України про комітети Вер­ховної Ради, про статус народного депутата, іншими за­конодавчими актами. Відповідно до цих правових актів основними організаційними (організаційно-правовими) формами роботи Верховної Ради є її сесії і засідання.

Верховна Рада, зазначається у чинній Конституції, працює сесійно (ст. 82). Сесії Верховної Ради України поділяються на чергові й позачергові. Чергові сесії Вер­ховної Ради починаються першого вівторка лютого і першого вівторка вересня. У зв'язку з такою конститу­ційною визначеністю початку роботи парламенту чергові сесії не скликаються.

Позачергові сесії Верховної Ради із зазначенням по­рядку денного скликаються Головою Верховної Ради на вимогу не менш як третини народних депутатів від кон­ституційного складу Верховної Ради або на вимогу Пре­зидента. У разі запровадження воєнного чи надзвичай­ного стану в Україні Верховна Рада збирається у дво­денний строк без скликання (ст. 83 Конституції).

У разі закінчення строку повноважень Верховної Ра­ди під час воєнного чи надзвичайного стану її повнова­ження тривають до дня першого засідання першої сесії Верховної Ради, обраної після скасування воєнного чи надзвичайного стану.

Проекти законів, постанов та інші документи поши­рюються серед депутатів під час їх реєстрації.

Порядок денний чергової сесії Верховної Ради за­тверджується на кожну чергову сесію. Цей документ включає, як правило, два розділи: у першому — питан­ня, повністю підготовлені для включення до розгляду на пленарних засіданнях; другий — питання, підготовку і доопрацювання яких Верховна Рада доручає здійснити комітетам, тимчасовим комісіям чи відповідним органам або особам.

Рішення про зміну чи включення питань із за­твердженого в цілому порядку денного сесії приймається не менш як 2/3 голосів депутатів від конституційного складу Верховної Ради. У разі, коли із зазначеного пи­тання є пропозиція погоджувальної ради депутатських фракцій, груп, рішення щодо неї приймається без обго­ворення більшістю голосів депутатів від конституційного складу.

Засідання Верховної Ради поділяються на пленарні, тобто загальні, і засідання її органів (комітетів тощо).

Засідання Верховної Ради відбуваються, як правило, відкрито. Закрите засідання відбувається за рішенням більшості від конституційного складу Верховної Ради (ст, 84 Конституції). Основним видом засідань і тим са­мим пріоритетною організаційною формою їх роботи є пленарні засідання.

Відповідно до Конституції (ст. 84) рішення Верхов­ної Ради приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування.

Висновки

Сьогодні в Україні повним ходом йде розбудова правової, демократичної, соцальноорієнтованої держави.З цією метою постійно приймаються нові закони, видаються постанови і розплрядження, які направлени на врегулювання нових економічних політичних та інших відносин, а також на зміцнення і укріплення державності та суверенитету України, вдосконавлення державної влади.

Зрозуміло, що в системі влади найбільш вразливою і малоефективною є виконавча влада, головним призначенням і основною функцією якої є реалізація прийнятих рішень. Hавіть хороший, досконалий закон нічого не вартий, якщо він не виконується або виконується аби як.

Донедавна наша наука, в тому числі і наука конституційного права, активно заперечувала необхідність визнання і впровадження в життя принципу «розподілу влад», і, відповідно, інституту президенства, які вважалися «шкідливими і безперспективними для радянської демократії, чужими і ворожими передовій соціалістичній формі народовладдя». Hе останню роль у «відмові права на життя» президенства відіграла теорія поєднання законодавчої і виконавчої влади у діяльності механізму владарювання.

Відкидаючи буржуазний парламентаризм, засновники молодої Радянської держави відкидали тим самим теорію і практику розподілу влад, яка, на їх думку, виконувала соціальне замовлення пануючої буржуазії, забезпечувала експлуатацію широких мас трудящих.

Іншими словами життя засвідчило:

1) непридатність і навіть шкідливість теорії « поєднання влад», «одновладного правління»;

2) необхідність розподілу влад як єдино можливої форми організації діяльності верховних владних структур.

Я вважаю, що шлях реформ, який обрала наша країна приведе нас до створення дійсно правової, демократичної, соціальноорієнтованої та економічнопроцвітаючої держави.