Рушійні сили економічного прогресу

Третім важливим методом розв'язання суперечностей суспіль­ного способу виробництва є його господарський механізм, і на­самперед діяльність держави, виконувані нею функції. Господар­ський механізм -це механізм свідомого використання еконо­мічних законів, механізм розв'язання суперечностей суспільного способу виробництва, послаблення їх гостроти, механізм узгод­ження економічних інтересів.

Ще один метод часткового і тимчасового розв'язання економічних суперечностей — кількісний метод. У процесі переростання продуктивними силами або їх окремими елементами меж певної форми власності в умовах певного суспільного способу виробництва спочатку відбуваються переважно кількісні зміни, тобто нагромадження більшої суми грошей, засобів виробництва тощо, що створює передумови для розвитку окремих елементів продуктивних сил. І лише через певний час кількісні зміни зу­мовлюють появу нової якості — більш розвинутої форми влас­ності. Розвиток цих процесів здійснюється відповідно до вимог закону переходу кількості в якість і навпаки.

Поява якісно нової, більш розвинутої форми власності в ме­жах одного суспільного способу виробництва означає водночас процес діалектичного заперечення попередньої, менш розвинутої форми власності, тобто не повне усунення останньої, а часткове, зі збереженням її позитивних якостей і одночасним перетворенням на залежну, підпорядковану вищій формі власність. Так зберігаються позитивні властивості всіх існуючих форм власності, завдяки чому відбувається пристосування виробничих від­носин до рівня, характеру й структури продуктивних сил, здійс­нюється економічний прогрес. Процес такого діалектичного за­перечення в межах суспільного способу виробництва є шостим основним методом розв'язання (часткового і тимчасового) економічних суперечностей.

Фактори економічного прогресу. В сучасній економічній літературі поняття "фактори економічного прогресу" і "фактори виробництва" розглядають здебільшого як тотожні, тобто вважають їх (фактори) джерелами національного доходу, зокрема прибутку. Водночас ці два поняття під певним кутом зору ототожнюють з терміном "економічні ресурси".

Фактори виробництва — важливі об'єкти або елементи, які здійс­нюють вирішальний вплив на можливість і результати виробництва.

У працях західних науковців ще другої половини XIX ст. (зокрема Ж.-Б.Сея) міститься теза про те, що трьома основними фак­торами виробництва, кожний з яких створює його власникові особливий вид доходу, є капітал, земля і праця. Згідно з теорією "продуктивності капіталу" кожен із факторів має фізичну про­дуктивність, створює свою частину доходу. Капітал, під яким ро­зуміють переважно засоби виробництва, приносить капіталісту прибуток (власники грошового капіталу отримують відсоток, а власники підприємницьких здібностей — підприємницький до­хід), земля — ренту землевласникові, а праця — платню робітникові. Звідси випливає, що кожен член суспільства отримує по справедливості й експлуатації не існує.

Відомий англійський економіст А.Маршалл на початку XX ст., крім названих трьох факторів, виділив четвертий — діяльність з організації виробництва, яка приносить платню управляючому виробництвом. У наш час окремими факторами виробництва на­зивають також ризик, інформацію, час, науково-технічний прог­рес (економічна реалізація цього фактора відбувається у привласненні доходу від інтелектуальної власності). Австрійський еко­номіст К.Менгер найважливішим фактором економічного прогресу вважав прогрес знання про найефективніше використання факторів виробництва, ресурсів. Американський економіст Й.Шумпетер головним джерелом прибутку назвав здійснення під­приємцем "нових комбінацій" щодо техніки і технології, створен­ня нових товарів, освоєння нових джерел сировини тощо (рис. 3). Останніми роками як окремий фактор стали виділяти екологіч­ний, який може і сприяти економічному прогресу, і гальмувати його (внаслідок забруднення навколишнього середовища).

У західній економічній літературі немає одностайності на­віть щодо названих перших трьох факторів виробництва, тобто капіталу, землі, праці. Так, американський економіст Ф.Махлуп переконаний, що земля як безкоштовний дар природи не є капіталом.

Факторам виробництва властива певна взаємозамінюваність, що супроводжується їх різною комбінацією з боку підприємців для зниження витрат виробництва. Так, у разі надто висо­кої ціни землі під забудову у великих містах або її обмеженості споруджують висотні будинки — хмарочоси. Взаємозамінюваність факторів виробництва зумовлена обмеженістю більшос­ті ресурсів, неоднаковою ефективністю їх використання, різними споживчими властивостями продукту, конструктивними особливостями виробу.

Марксистська політична економія розмежовує фактори ви­робництва та джерела вартості, зокрема додаткової вартості. Єди­ним джерелом вартості визнається праця, а засоби виробництва, у тому числі земля, — речовими факторами, але лише виробництва споживчої вартості, а не вартості. Робочу силу при цьому вважають особистим фактором, який також бере участь у створенні споживчої вартості. Речові фактори виробництва ще нази­вають природними, об'єктивними, робочу силу — суб'єктивним фактором (рис. 3).

Речові, або об'єктивні, фактори виробництва самі не є капі­талом. Вони перетворюються на капітал лише тоді, коли стають засобом експлуатації найманої робочої сили, матеріальним носі­єм певної суспільної форми, тобто певного виробничого відно­шення. Так, засоби виробництва — матеріальний носій постій­ного капіталу і перетворюються на нього завдяки тому, що від них та від засобів існування відособлені наймані робітники, які для забезпечення власного існування та існування своїх сімей змушені найматися до власника засобів виробництва- капіталіста. Засоби виробництва в руках дрібного товаровиробника (фермера, ремісника тощо), який не має достатньої кількості робітників (достатньої, аби не працювати самому), не перетворюють­ся на капітал. Засоби виробництва є речовим фактором виробництва, беруть участь у створенні споживчої вартості товарів, але вартості і, відповідно, додаткової вартості не створюють. Їхня вартість, як і вартість предметів праці, лише переноситься на новостворений продукт конкретною працею найманого робітни­ка, а отже, враховується як уречевлена праця. Наприклад, пра­цею токаря на деталь, яку він виготовив, поступово і частково переноситься вартість токарного верстата. Внаслідок цього вар­тість є сукупністю суспільно необхідної живої та уречевленої праці. Фізичної продуктивності, тобто здатності самим створю­вати частину доходу, засоби виробництва не мають.

Важливо зазначити, що західна статистична наука з усієї су­купності засобів виробництва, що застосовуються у процесі ви­робництва, до річного валового національного продукту зарахо­вує лише перенесену конкретною працею частину зношених за­собів праці (а також вартість сировини, матеріалів та інших пред­метів праці), тобто амортизовану частинку. Це також є свідчен­ням того, що засоби виробництва жодної вартості не створюють.