План.
1. Вступ.
2. Суперечність Переяславської Угоди.
3. "Березневі статті" - важливий правовий документ.
4. Висновок.
5. Література.
1. Вступ.
В історичній науці і до цього часу немає сталої думки, щодо характеру Переяславського договору. Сучасники вважали, що це був договір, який жодною мірою не порушував суверенних прав України. Першими зрозуміли це в Москві, для якої Україна була окремою державою. В "Статейному списку" боярина Бутурліна протиставляється "Московское государство и войска Запорожского Украина". Заява московського уряду про те, що Ян.-Казимир "клятву свою переступил” підтверджує, що московський уряд визнав Україну в момент укладення договору вільною державою.
В офіційному радянському виданні документів, що стосуються Переяславської угоди, вміщено 10 листів Хмельницького, в яких просив він московський уряд допомогти у боротьбі з Польщею. Майже всі ці листи редактори називають проханням про "включение Украины в состав России" або про "возсоединение". Аналіз цих документів показує щось інше. В деяких листах Хмельницький писав у неясних виразах про своє бажання, щоб цар був для України "государем и царем, яко православное светило", або "царем, и самодержавцем был. " В пізніших документах йде мова тільки про військову допомогу, прийняття "під високу руку", "ратню руку помочі" і т. ін. Але московський уряд вважав, що договір з Україною був дійсним тільки за життя Богдана Хмельницького, і з кожним наступним гетьманом поновлював його.
2. Суперечність Переяславської Угоди.
В Україні твердо знали, що Переяславсько-Московський договір не позбавлював її суверенних прав. Договір цей зафіксував союз з Москвою на добровільних засадах, звільняв Україну від підлеглости Польщі. 1655 року Богдан Хмельницький казав польському послові, Станіславові Любовицькому: ‘ я став уже паном всієї Русі і не віддам її нікому". Тут характерний вираз "уже", себто після договору з Москвою.
Доказом незалежності України були численні союзи, що їх укладала вона після 1654 року з різними державами. Традиція щодо характеру Переяславсько-Московського договору залишалася Україні довгий час. Пилип Орлик у "Виводі прав України" дав блискучу характеристику Переяславської угоди: "найсильнішим і найпереконливішим аргументом і доказом суверенності України - урочистий союзний договір, укладений між царем Олексієм і "станами" України. Цей такий урочистий і докладний трактат, названий вічним, повинен був, здавалося, назавжди установити спокій, вольності і лад на Україні. Не зважаючи на таке одностайне розуміння сучасниками суті угоди України з Москвою, історіографії не лише в московській, але й в українській і досі не встановлено твердої оцінки про те, що саме являла собою ця угода. Зараз існує кілька поглядів на цю угоду:
1. Унія України з Москвою.
2. Підданство.
3. Протекторат.
4. Псевдопротекторат.
5. Мілітарний союз двох держав.
Такого ж типу були договори, що їх укладав Хмельницький з Кримом, Туреччиною. Григір Орлик писав: "Хмельницькій прийняв опіку московського царя для краю і нації з усіма ознаками вільної нації.
Хмельницький розумів, що для успіху повстання необхідна підтримка із-зовні. Відтак він дедалі більше уваги звертав на зовнішню політику. Першу свою дипломатичну перемогу гетьман здобув, залучивши до союзу з козаками кримських татар. Але цей союз виявився ненадійним. До того ж він не розв’язав ключової для Богдана Хмельницького проблеми взаємин між Україною та Річчю Посполитою. Спочатку гетьман ще не був готовий до цілковитого розриву. Метою його стосунків із Річчю Посполитою, гнучким представником якої був великий православний магнат Адам Кисіль, полягала в тому, щоб здобути автономію для українського козацтва, шляхом перетворення його на окремий і рівноправний стан Речі Посполитої. Але вперта нехіть шляхти визнати колишніх підданих рівними собі в політичному відношенні виключала можливість досягнути цієї мети.
У сучасної людини, для якої національний суверенітет є чимось цілком природнім, виникає питання, чому Хмельницький не проголосив Україну незалежною. Під час повстання й справді пішов поголос, що він хоче відновити "давньоруське князівство" чи навіть планує утворити окреме "козацьке князівство". Можливо, ці ідеї й розглядались, але здійснити їх за таких обставин було б неможливо. Як показали безперервні війни, козаки хоч і завдавали полякам тяжких поразок, однак не могли постійно протистояти неодноразовим намаганням шляхти відвоювати Україну. Для забезпечення тривалої перемоги над поляками Хмельницький потребував надійної підтримки великої чужоземної держави. Звичайною платою за таку допомогу була згода на те, щоб визнати зверхність правителя, який її надавав. Головним поштовхом до повстання виступало прагнення народних мас позбутися соціально-економічних лих, і для багатьох українців те, як ці проблеми вирішувати – при своїй владі, чи чужій – було справою другорядною. Нарешті у Східній Європі суверенітет тоді ототожнювався не з народом, а з особою законного монарха. З огляду на те, що за всієї популярності та влади, Хмельницький не мав такого визнання, він вимушений був знайти для України монарха, який його мав. Тут не стояло питання про самоврядування України, бо українці вже здобули його. Їхньою метою було знайти монарха, що міг би забезпечити новосформованому й автономному суспільству законність і захист.
На думку Хмельницького, зручним кандидатом на роль захисника і покровителя України на міжнародній арені був турецький султан. Він був достатньо могутнім для того, щоб відбивати у поляків бажання нападати на Україну, й водночас надто віддаленим, щоб відкрито втручатися в її внутрішні справи. Відтак, у 1651 році Турецька держава формально прийняла своїми васалами гетьмана та Військо Запорізьке на таких же умовах зверхності, що їх мали Крим, Молдавія та Валахія. Проте через поширену серед українців ненависть до "бусурманів" та внутрішні зміни в самій Турецькій державі ця угода так і залишилась нездійсненою.
Значно популярнішим кандидатом на роль покровителя України був православний Московський цар. З початку повстання Хмельницький вмовляв царя в ім'я спільної для них православної віри прийти на допомогу. Але Москва реагувала надзвичайно обережно. Зазнавши тяжких втрат у недавній війні з Польщею, москалі воліли почекати. Проте у 1653 році, коли українці стали прогнозувати, що віддадуть перевагу отаманському варіанту, москалі не могли більше зволікати з рішенням. Цар Олексій Михайлович скликав Земський собор, який вирішив, що заради православної віри й святої церкви Божої, государеві слід прийняти їх під високу руку. Приймаючи це рішення, москалі також сподівались відібрати деякі захоплені Польщею землі, використати Україну як буфер проти отаманської імперії і взагалі розширити свої впливи.
Завантажити реферат