Державне регулювання інвестиційного процесу

Зауважимо, що основні обсяги про­позиції національних грошей унаслідок стагнації ринку ОВДП спрямовуються на фінансування дефіциту державного бюджету (оскільки Національний банк є чи не єдиним покупцем цінних па­перів уряду на первинному ринку). На придбання ж іноземної валюти у резер­ви НБУ та на рефінансування комер­ційних банків іде близько 20% від обся­гу кредитної емісії. Це ускладнює рефі­нансування Національним банком ко­мерційних банків та посла&поє вплив облікової ставки на рівень кредитних ставок кінцевого позичальника.

Зрозуміло, що впровадження зазна­чених заходів валютної політики і зни­ження облікової ставки НБУ та резерв­них вимог щодо комерційних банків сприятимуть збільшенню обсягів креди­тування реальної економіки у разі змен­шення кредитних ризиків, поліпшен­ня умов конкуренції на ринку кредит­них ресурсів та посилення засад діяль­ності фондового ринку. Зважаючи на відновлення у перспективі функціону­вання ринку державних цінних паперів, довільно в законодавчому порядку обме­жити дохідність за ОВДП середньою дохідністю за кредитами комерційних банків суб'єктам господарювання, щоб не порушувати ринкову мотивацію діяль­ності приватних фінансових інститутів. При цьому вирішального значення для забезпечення динамічної рівноваги суміжних фінансових ринків (валютно­го, кредитного та фондового) набувають заходи у сфері бюджетної політики.

Законодавство економічно розвину­тих країн містить норми, які визначають межі державного втручання у фінансові ринки, аби не порушувати ринкових процесів. Так, законами про центральні банки (Закон України "Про Національ­ний банк" щодо цього — не виняток), як правило, заборонено купівлю борго­вих зобов'язань не за ринковими став­ками безпосередньо у емітента, в тому числі й в уряду. Такі операції емісійно­го банку на відкритому ринку дозволе­но лише в разі реалізації процентної політики та політики ліквідності з ме­тою забезпечення стабільних умов гро­шового ринку.

Аналогічними мають бути підходи до дій уряду на ринку позичкового капіта­лу. Якщо пропозиція кредитних ресурсів на ринку капіталів зростає повільніше, ніж обсяги державних внутрішніх за­позичень, підвищується попит на по­зичковий капітал, а відтак і його вар­тість. У цій ситуації конкуренція приват-них суб'єктів господарювання та держа­ви за кредитні ресурси не рівна. Ме­жею урядових запозичень капіталу на внутрішньому ринку має бути ефек­тивність державних інвестицій для стру­ктурної трансформації економіки, що становить одну з головних функцій дер­жави у господарській сфері. В Україні впродовж останніх років поряд зі зро­станням внутрішнього та зовнішнього боргу спостерігається скорочення дер­жавних витрат на інвестиції у вироб­ництво та інфраструктуру. Основна ча­стина державних запозичень викори­стовується на споживання.

РЕЖИМ КУРСОУТВОРЕННЯ ТА ІНВЕСТИЦІЇ

На зовнішньоекономічну діяльність країни, структуру виробництва, споживання, рух капіталу відчутно впливають вибір режиму курсоутворення та динаміка валютного курсу. Ста­більність курсу національної валюти — суттєва складова привабливості інве­стиційного клімату.

За класифікацією МВФ, у світі нині застосовують п'ять основних режимів валютних курсів: фіксований щодо однієї валюти, фіксований щодо коши­ка валют, обмежено гнучкий, із керова­ною гнучкістю та плаваючий.

Кожен валютний режим має певні переваги та вади. Плаваючий курс дає змогу діяти незалежно від стану пла­тіжного балансу, тобто проводити моне­тарну політику, яка не зобов'язує під­тримувати валютний курс у заявлених межах. Але йому зазвичай притаманна нестабільність, спричинювана зокрема спекуляцією. Проте й фіксовані валютні курси можуть дорого обійтися еко­номіці, оскільки вони нерідко підтриму­ються за рахунок підвищення процент­них ставок, до того ж перехід до іншо­го валютного режиму пов'язаний із пев­ними труднощами. За сучасних умов режими фіксованого та вільно плаваю­чого курсів у чистому вигляді не прак­тикують - застосовують їх модифікації: фіксований, але регульований валютний курс та курс керованого плавання. Різниця між цими полярними режима­ми стосується технічної сторони під­тримки стабільності валютних курсів, коли вони коливаються один щодо іншого. Але й ця, суто операційна різниця поступово стирається. За умов зро­стання мобільності капіталу та впливу низки інших факторів країнам дово­диться вдаватися до все частіших та незначніших коригувань офіційно вста­новлених валютних паритетів. Із метою залучення капіталу гнучкі валютні режими поєднують із різними схемами стра­хування, зокрема кредитного.

Україна використовувала кілька ре­жимів валютного курсу — від плаваючо­го до фіксованого з подальшим перехо­дом до керованого плаваючого курсу. Впродовж 1996 та першої половини 1997 року курс національної грошової оди­ниці фактично коливався у межах утво­реного валютного коридору 1.7—1.9 грн. за долар США. 3 другого півріччя 1997 року і донині в Україні встановлюють­ся межі граничних коливань курсу гривні щодо долара США (валютний коридор).

За будь-яких режимів завдання ва­лютної політики полягає у підтримці відносної стабільності курсу національ­ної валюти. Так, унаслідок серпневої кризи 1998 року в Росії, загальна сума статутного капіталу комерційних банків України збільшилася на 461 млн. грн. і станови­ла на кінець року 2097 млн. грн., тоді як його еквівалент у доларах зменшився з 861 млн. до 612 млн. доларів США. Од­нак запровадження в Україні плаваючо­го курсу за умов відсутності розвинутих фінансових ринків (що не дозволяє НБУ застосовувати для регулювання обмінного курсу інструменти непрямої опосередкованої дії, а саме операції на відкритому ринку) може призвести до нестабільності валютних курсів. Таку невідповідність між курсовим режимом і наявними інструментами регулювання обмінного курсу НБУ за нинішньої си­туації змушений буде компенсувати проведенням іще жорсткішої монетар­ної політики. Відсутність в Україні фор­вардного валютного ринку перешкоджає становленню механізмів страхування курсових ризиків, що теж негативно впливає на інвестиційний процес. До того ж до забезпечення структурної трансформації в Україні глибоку девальвацію гривні не можна розглядати як альтернативний заходам державного регу­лювання інструмент стимулювання еко­номічного зростання (за рахунок збільшення експорту внаслідок перероз­поділу ресурсів на користь експортерів) через нееластичність експорту. Незважа­ючи на значну девальвацію гривні у 1998 та 1999 роках український експорт скоротився торік на 11%, у першому кварталі 1999 року — на 19%, у другому — на 17%. Надходження валютної ви­ручки на коррахунки від експорту то­варів лише за минулий рік знизилися майже на 17%. Значне падіння обсягів експорту до країн СНД, зокрема до Російської Федерації, зумовлене не так втратами від курсових різниць, як спадом вітчизняного виробництва, його високою собівартістю, низькою якістю наших то­варів, введенням нових торговельних обмежень у державах — торговельних партнерах України, посиленням конкуренції на світовому ринку, антидемпінговими роз­слідуваннями (високотехнологічні това­ри менше потерпають від цінових диспаритетів та зміни кон'юнктури на світових ринках). Товарна структура ук­раїнського експорту протягом кількох років не змінювалась, як не змінював­ся перелік товарів, що забезпечують ва­лютні надходження до країни. В основному це продовольчі товари, сировина, продукція металургії та хімічної про­мисловості, вартість яких на зовнішніх ринках падає, що змушує нарощувати їх фізичні обсяги. За таких умов пере­орієнтація експортних потоків теж є проблематичною. Насправді країни з нижчою продуктивністю, якістю та складністю праці змушені утримувати­ся на зовнішніх ринках за рахунок заниження експортних цін порівняно з національними витратами виробниц­тва, тобто більше вивозити на одиницю імпорту товарів, що призводить до не­еквівалентного міжнародного еко­номічного обміну. Таким чином, щоб економіка виграла від девальвації курсу національної валюти, необхідно мати пев­ну структуру виробництва (зокрема екс­портного) та споживання, можливості що­до заміни імпорту та зовнішні ринки збу­ту. Слід враховувати також значний рівень імпортної складової у собівар­тості українського експорту, що означає імпорт інфляції та подорожчання об­слуговування зовнішнього боргу у разі заниженого курсу гривні.