Методи підтримання дихання

Якщо хворий довго не виходить із стану непритоми, основну увагу при­діляють заходам з відновлення функ­ції ЦНС. З цією метою проводять ком­плекс лікувальних заходів. Продов­жують ШВЛ чистим киснем у режимі гіпервентиляції із зниженням РаСО;

до ЗО—35 мм рт. ст., бо гіпокапнія зумовлює спазм судин і тим самим сприяє зменшенню набряку мозку.

Обов'язковим при набряку мозку є введення глюкокортикоідів (преднізо­лону у дозі 300—500 мг на добу).

З метою дегідратації призначають внутрішньовенне 20 % розчин маніту (з розрахунку 1—2 г/кг), внутрішньо­венне або через зонд у шлунок уво­дять гліцерин (1—2 г/кг) чи сечогінні препарати (фуросемід — по 40—60 мг, урегіт —по 50—100 мг).

Під час дегідратаційної терапії слід підтримувати помірний негативний вод­ний баланс. Це робиться для того, щоб лікворний тиск не перевищував 100— 120 мм вод. ст. і не падав нижче за 20—30 мм вод. ст., оскільки лікворна гіпотензія також негативно позначаєть­ся на відновленні функції ЦНС.

При судомах і руховому збудженні показано вводити такі препарати: долан-тил, аміназин, дипразин, седуксен, димедрол, барбітурати внутрішньовенне.

Мозковий кровообіг стимулюють уведенням судинорозширюючих за­собів (еуфілін, кавентон), препа­ратів, що поліпшують реологічні вла­стивості крові (реополіглюкін) і зни­жують її згортання (гепарин).

Для поповнення енергетичних ресурсів і інтенсифікації обмінних процесів у ЦНС призначають розчини глюкози (5— 10 %) з інсуліном, а також вітамінні пре­парати, зокрема піридоксин, ціа-нокобаламін, аскорбінову кислоту.

Ефективні препарати з групи но-отропів (ноотропіл, пірацетам).

Враховуючи можливість вторинного погіршення неврологічного статусу, слід навіть за найсприятливішого і швидкого перебігу відновного проце­су обмежувати рухову активність хво­рих (протягом 10—12 діб) і виписува­ти їх не раніше як через 2 або й 3 тиж після клінічної смерті й реанімації.

Ускладнення, що пов'язані з серцево-легеневою реанімацією

Під час закритого масажу серця нерідко виникають переломи ребер. Звичайно вони бувають поперечними в ділянці III—IV міжребер'я по середин­но-ключичній лінії або в місці з'єднан­ня ребер з грудниною.

За множинних переломів ребер об'єм легень зменшується через деформацію грудної клітки. При цьому на передній і задній поверхнях серця виникають дрібні крововиливи, які зливаються в місцях, що відповідають ділянці стис­кання серця між грудниною і хребет­ним стовпом.

Рідше спостерігається пошкодження печінки, селезінки; підшлункової зало­зи, що завжди супроводжується клінічно недіагностованим гемоперитонеумом.

Дещо інші ускладнення бувають у разі відкритого масажу серця. Часті­ше при цьому спостерігаються субен-докардіальні крововиливи на передній стінці лівого і правого шлуночків. У порожнині серцевої сорочки іноді ви­являють невелику кількість крові. Торакотомія з метою масажу серця іноді ускладнюється колапсом легень у зв'язку з пневмо-, гемотораксом і розтином легеневої тканини.

Патоморфологічні зміни, які пов'я­зані з пункцією серця, проявляються цятковими і щілинними дефектами, що оточені вузькою смужкою субейі-кардіального крововиливу. У окремих випадках після цієї маніпуляції у пе­рикарді виявляють 50—60 мл крові. Значно рідше спостерії-ається розвиток масивної гематоми в основі міжперед-сердної перегородки. За закритої де­фібриляції мікроскопічних змін у серці не виявляють. Відкрита дефібриляція супроводжується розсіяними краплин­ними субепікардіальними геморагія­ми у місцях прикладання електродів.

Одним із загрозливих ускладнень реанімації (за відсутності інтубаційної трубки в трахеї) є регургітація шлун­кового вмісту в дихальні шляхи. Вона виникає внаслідок попадання повітря в шлунок у разі форсованого вдуван­ня. Це, як правило, буває за недо­статнього закидання голови, коли корінь язика частково перекриває вхід у трахею і основна частина повітря або кисню потрапляє не в легені, а в шлу­нок і перерозтягує його. Оскільки кар-діальний сфінктер у стані непритом­ності розслаблений, вміст шлунка ви­тікає з нього і потрапляє в легені.