Історичні корені української національної символіки

Після того, як улітку 1917 p. Тимчасовий уряд визнав Центральну раду й Генеральний секретаріат як органи правління України, постало питання про вироблення симво­ліки цієї державної автономії. 16 вересня голова Централь­ної ради М. Грушевський висловив у газеті «Народна воля» свою думку щодо гербових знаків України. Великі події, за­значає він, йдуть своєю чергою, а поруч з ними буденне життя висуває свої питання, і вони, хоч часом і дрібні, таж домагаються свого вирішення, бо з суми таких питань кі­нець кінцем складається життя людини чи народу. Одне з таких питань — це питання про те, що мусить вважатися гербом України.

Питання, продовжує автор, складне, «бо загально при­знаного, постійного державного герба України не було. Були ріжні знаки, які більш-менш підходять під се понят­тя .». Зокрема, він вважав, що державним гербом може бути тризуб, лук або арбалет (його бачимо і на печатках київського магістрату XVII—XVIII ст.), або зображення козака з мушкетом і шаблею — герб Війська Запорозького, яке з половини XVII ст. репрезентує українську держав­ність.

Водночас М. Грушевський зазначає: «Не має претензії, вважатись гербовим знаком України лев —герб міста Льво­ва (не Галичини), ангел з спущеними мечами—польський герб Київського воєводства, ангел з огненним мечем — пізніший казьонний герб м. КиЇва».У листопаді 1917 p. Центральна рада проголосила Укра­їнську Народну Республіку. Питання про національний герб постало з усією гостротою. Тоді ж за ініціативою Генераль­ного секретаріату народної освіти в Києві відбулася спеці­альна нарада, в якій узяли участь знавці українського на­ціонального мистецтва, старовини й гербознавці. На ній про­понувалися такі символи майбутнього герба України:

— архангел Михаїл;

— козак з самопалом;

— золоті зорі на синьому тлі (ЗО — за кількістю істо­ричних земель України);

— золота буква «У» (Україна або УНР—Українська Народна Республіка) на синьому тлі;

— золотий плуг на синьому полі як символ «творчої мир­ної праці в новій Україні», з умовою, що саме цей знак займе основне місце на щиті, складеному з історичних укра­їнських гербів. Як щитоносці пропонувалися «символи тру­дящого народу» — жінка з серпом з одного боку й робітник з молотом — з іншого.

Однак після прийняття 22 січня 1918 p. IV Універсалу Центральної ради про проголошення України самостійною її голова М. Грушевський виступив з пропозицією взяти за герб УНР знак князівської влади часів Київської Русі — тризуб. Мотивував він тим, що «Українська народна рес­публіка, ставши наново державою самостійною, незалеж­ною, мусіла вибирати собі й державний герб , найбільш на­туральна річ для неї звернутися до тих старих державних знаків чи гербів, які вживалися нею за старих часів». На думку М. Грушевського, найкращий такий знак—тризуб, що вживався на монетах Володимира Святославича та його нащадків. Так і було ухвалено. Проекти герба, підготовле­ні художником В. Кричевським, були затверджені в берез­ні 1918р.

Ясна річ, у такому рішенні вирішальну роль відіграла концепція історика М. Грушевського, котрий вважав, що лише Українська Народна Республіка — «єдина спадкоєми­ця Русі» на право визнання знаку тризуба як «державного герба».

Зображення тризуба було і на малій та великій печатках Центральної ради. Відзнакою української буржуазної дер­жавності залишався він і за часів гетьманщини П. Скоро­падського та Директорії, використовувався також на гро­шових знаках, що їх випускала Центральна рада.

Після 22 січня 1919 p., коли об'єдналися УНР й ЗУНР, тризуб стає спільним гербом для цієї буржуазної держав­ності. Пізніше, в 20—40-х роках XX ст., тризуб, як символ, використовували різні політичні організації Західної Украї­ни, Буковини; за наших часів—емігрантські угруповання на Заході

Прапор, як засіб сигналізації, відомий з античних часів. Перші, давньоруські знамена, зазначав російський дослід­ник Л. Яковлев, як і перші прапори інших народів древнос­ті, були досить простими: довгі жердини, до вершків яких прикріплювалося гілля дерев, жмут трави, кінські хвости — у літописах вони Іменувалися «чолкою стяговою»: «Й бить сеча зла, й потяша стяговника нашего й чолку стяговую соторгоша со стяга».

Древні стяги були у великій шані на Русі ще за часів язичництва, а після запровадження християнства вони освя­чувалися образом животворного Хреста, що було перейнято від греків. Відтепер на вершку кріпився не гострий нако­нечник, а хрест; замість однієї—дві-три «чолки» різних кольорів (з часом вони будуть замінені великими клинопо­дібними полотнищами яскравого кольору). Значення їх як святині зростає—жодне військо без прапора не вирушало в похід і не вступало в бій.

Слов'яни, за словами М. Карамзіна, обожнювали свої знамена й вірили, що у воєнний час вони найсвятіші від усіх ідолів.! Стяги спершу возили разом зі зброєю; перед боєм ставили на узвишші, аби кожен ратник бачив їх. Літописи зберегли такі вирази: «наволочив стяги» —прикріпити їх до держаків і «поставиша стязи» чи «стоять стязи» — військо стоїть готове до бою.

Збити стяги ворога —значить зігнати його з поля, зни. щити. В одному випадку, розповідає літопис, руські князі непомітно підійшли до стану половців і «перебродити че­рез реку Сулу, й кликнуша на них, половці же ужасощась й не возмогоша ни стяга поставити, ни побегоша».

Прапороносцями призначали, як правило, визначних бо­гатирів, які мали за обов'язок постійно тримати прапор над полем бою, пильно охороняти його. Значення прапора під час бою було надзвичайно велике. Якщо він стояв нерухомо, «простирающеся яко облацьі»—знали: битва проходила успішно, а якщо зникав з поля зору ратників, то це мало означати ніщо інше, як поразку — «досекошася до стяга, й стяг подсекоша».

За давніх часів колір набув свого державного значення в першу чергу на військових знаменах-стягах, печатках ї Гербах на князівських грамотах.

Форма, зображення на ньому колір прапора не змінюва­лись, поки зберігалася віра в народі, оскільки, на думку Д. Самоквасова, неможливо було волею окремих людей змі­нювати народну святиню, якій поклонялися з вірою і споді­ваннями на заступництво.

Ця ідея святості військового знамена перейшла і в хрис­тиянську епоху: на зміну язичницьким символам—дереву життя, фантастичним тваринам приходять нові —зображен­ня Хреста Спасителя, Георгія Побідоносця, Миколи Чудо­творця тощо. Ці образи вишивають золотом і сріблом на шовкових стрічках, які прикріплюють до високих держаків-дротиків з наконечниками різної форми.

Історичні джерела донесли до нас досить скупі відомос­ті про кольори прапорів Київської Русі. Наприклад, «Сло­во о полку Ігоревім» згадує «чрвлен стяг», «бела хоруговь», «чрвлена чолка». На думку зарубіжного історика Р. Клим-кевича, «стяг Руської землі (київської доби) червоний із золотим тризубом чи двозубом того чи іншого князя».

Які ж кольори найчастіше мали руські знамена? У ході дискусії, яка розгорнулася на сторінках тодішніх часописів(1910р.), такі російські видання, як «Россия», «Новое время», «Московские ведомости», у своїх публіка­ціях визнали «в числе древних русских государственньїх цветов синий, голубой, лазоревьій, оранжевьій, желтьій».