КІММЕРІЙЦІ
Назва кіммерійці більше досліджена вченими, ніж назва пеласги. Струнку гіпотезу щодо етимології цієї назви пропонує Олексій Стрижак. Він наводить ряд топонімів та гідронімів на території України, які могли бути утворені від етноніма кіммерійці: Чемерівці, р.Чемерня (у басейні Сожу), Чемерин (на Волині), Чемеринці (на Львівщині), Чемерне (на Рівенщині), Чемерпіль (на Кіровоградщині) та ін. Подібні назви с в Італії (м. Кіммерій), на Таманському півострові, у Краснодарському краї. До цього ж
1 Cycлoпapiв М Про печасгійську мову. — С. 41. 1Печерна Г. Педасго-український лексикон // Космос древньої України.— К.,1992.— С. 142 — 145. ряду належить назва Жмеринка (чергування К—G). Кримські гори в давні часи називалися Кіммерійськими горами. Отже, на думку Олексія Стрижака, слово кіммерійці означало чорноморські (“кір” — “чорний”, “мор” — “море”). В давні часи колір був тісно пов’язаний з символічним позначенням сторін світу. Чорний означав північні країни, а білий — південні, іноді — західні. Так, наприклад, Середземне море звалося Білим морем. Північні краї здавалися південним народам темними, вкритими імлою, суворими. Нині деякі дослідники вважають кіммерійців нащадками шумерів. Академік Микола Марр доводив, що шумери перебували і на Кавказі, а назва їх походить від грузинського Kumer — кумир, Бог. СКІФИ Назв скіфських племен було дуже багато. Чи були вони етнічно однорідними? Античними авторами зафіксовано такі назви: скіфи-орачі, скіфи-хлібороби, скіфи-сатавки, скіфо-алани, кельто-скіфи, гольте-скіфи, скіфи-кочівники, а також царські племена: царські скіфи, царські саки, царські сармати, царські гунни. Етимологію слова скіф іноді пов’язують з грецьким “чаша” — “скіфос”, яку нібито носили скіфи при поясі. Проте таких чаш у скіфських курганах не знайдено. Можливо, у греків це слово мало дещо зневажливий відтінок — адже існував вираз “пити по-скіфському”, який відображав звичай скіфів пити міцні ритуальні напої. Інша версія — походження етноніма з давньогерманського скитай, що означало “стріляти”, або арійського скій — “скитатися”. На думку Олексія Стрижака тут поєдналася формальна, цілком випадкова етимологія. Адже скитання було характерною рисою частини скіфського населення (скіфи-кочівники), сюди ж приєдналася народна етимологія, яка пов’язувала назву скит з слов’янським словом “скитатися”, що маловірогідно. Оскільки всім цим етимологіям бракує системності, Олексій Стрижак пропонує розглядати такі етноніми, як скіфи, саки, сколоти разом, в їх генетичних і функціональних зв’язках. Назва саки по-вірменськи означає “велетні” (пор. назву ант, яка теж значить “велетень”). Саки справді були високі на зріст, їхні сліди залишились і у вигляді топонімів, і в антропоніміці: м. Саки, ім’я першого вірменського коронованого царя Скайорді-Сакід, що означало “вірменин, син сака”. У скіфському антропоніміконі поширені імена на ск-, -сак-: Скіф, Скіфарб, Сколот, Сколопіт, Скіл, Скілур, Арсак, Медосак тощо. Назву сколоти Геродот вжив один раз: “ .усі разом вони називаються сколотами за ім’ям царя. Елліни ж звуть їх скіфами”. Отже, виходить, що самоназва скіфів сколоти. Підтвердженням цього є велика кількість назв, залишених сколотами: Сколе, Сокаль, річки Сколот, Сколодинка, Оскіл тощо. Отже, скіфів, сколотів і саків можна ототожнювати як в етнічному, так і в мовному відношенні. Як синонім до сколоти Олександр Знойко пропонує розглядати лот-ва (Литва): пор. лоти — ско-лоти. На підтвердження цієї думки наводиться той факт, що мова трипільців-пеласгів, кіммерійців була протолатиною, дуже схожа на сучасну литовську. Скіфів легко пов’язати зі слов’янами, бо в багатьох літописах є їх ототожнення. Наведемо один маловідомий текст з Холмогорського літопису: “И в лёто . 3099* Словен и Рус с роды своими отлучишася от Ексипонта . и хождаху по странам вселенныя . и от того времени новопришельцы скифистии начаху именоватися Славяне” 1.
САРМАТИ Цікаву версію щодо походження цієї назви висунув Єгор Классен. Він вважав, що ця назва не етнічна, а професійна. Тобто іноземні купці, що купували в скіфів вироби зі шкіри, хутра (які, до речі, високо цінувалися на тогочасному міжнародному ринку), називали цих продавців кожум’яками, або сиром’ятниками, що в греків звучало як “sauromatae”, а в римлян — “sarmatae”, a пізніше трансформувалося в сармат. Друга версія: індоарійське “sar+mat” означало “належні жінкам” (цар+мати, або голова+мати).
СЛОВ’ЯНСЬКІ ПЛЕМЕНА
* За новим стилем — 2409 р. до н.е. 1 Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі.- К., 1985.— С. 143.
Етимологію назви слов’яни пов’язують із світлом. Сонцем, богинею Славою або із словом. Зарубіжні мандрівники уявляли слов’ян такими, як колір вогню, сонця — світлими, русявими, рум’яними. Іоани Марінголь у “Богемській хроніці” писав: “Славони суть от Геліса” (Геліс, тобто Геліос — бог Сонця), як тут не згадати, що в “Слові о полку Ігоревім” русичі названі “Дажъбожими внуками”, тобто онуками Сонця. На думку деяких дослідників (Ярослав Боровський), у язичників було богослужіння, яке звалося “славлєніє” — шанування Великої Богині, ім’я якої могло бути Слава. Така гіпотеза підтверджується фактами, які засвідчують таке ім’я богині. Адже безперечно, що антропоніми на -слав- можна вважати найпоширенішими у всіх слов’янських мовах: Слав, Славута, Слав’ята, Слав-бой, Славомил, Славомир, Ярослав, Святослав, Мстислав, Преслав тощо. Багато на території України і назв річок з цим коренем: Словечна, Славигощ, Славута, Слав’янка та ін. За останніми дослідженнями найбільш правдоподібною є версія про походження назви слов’яни від союзу племен сколотів з венедами, що дало назву скловени, склавини, а пізніше — слов’яни. Михайло Ломоносов вважав, що одна з назв племен, а саме амазони, або алазони, грецькою мовою означає “самохвали”, тобто ті, що самі себе славлять — “самослави”, “самослови”. Проте існує й інша думка, що алазони — це галичани (у грецькій мові не було звука Ч, тому його передавали через 3, початкове Г з’явилося на українському грунті, оскільки початкове А для українців не характерне). За часів Геродота у Скіфії проживали не тільки галичани, а й племена русь і поляни. Геродот ці назви перетлумачив грецькою мовою: “скіфи-георгос”, тобто “скіфи-орачі”. Цікаво, що, за твердженням Діонісія Галікарнаського, етруски називали себе расенами (пор. з русинами). У 1944 p. академік Микола Державін у своїй книзі “Происхождение русского народа” писав, що назва Русь — Рос пов’язана з етнонімом етруски — іменем народу видатної стародавньої цивілізації Східного Середземномор’я. Такої думки дотримувався і відомий вчений Олександр Чертков. Він дійшов такого висновку, вивчаючи фольклор і побутові звичаї пеласгів та етрусків, а також застосовуючи метод порівняльної лінгвістики щодо пеласгійської і давньослов’янської мов. Карл Паулі довів, що троянці називали себе “тросес”, а це рівнозначно імені етруск. Після падіння Трої (ХІІ ст. до н.е.) етруски довго рухалися на захід і прийшли до Італії (близько VІІ ст. до н.е.). Згадаймо, що в Італії до недавнього часу жителів Подніпров’я вважали спорідненими з італійцями. Ці племена просувалися також до Дунаю і на північ. Плем’я кробозів перемістилося аж до сучасної Білорусії і відоме нам із літописів під іменем кривичів. Серед пеласгів малоазійських відомі племена бодричів, карів (карнів, кранів), лелегів, киян, панів, троянів та ін., дуже схожих за звучанням до слов’янських назв. Олексій Стрижак пропонує розглянути виникнення назви слов’яни від ослов’яни за назвою населення басейну притоки Сяну — річки Ослави. Тут же неподалік протікає річка Словечна, яку можна протиставити суміжній з нею Желоні — гелонського походження (Етнонімія Птолемеєвої Сарматі’]’, с. 54). Племена венедів у науці визнано слов’янами. Їх часто пов’язують з антами; Макс Фасмер виводив назву венедів (veneti) від кореня ven-, що означає “великий”. Однак, його версія не отримала визнання в наукових колах. Назва слов’янського племені венети, венеди пов’язує їх з Троєю: за античними хроніками Атенор вигнав венетів із Трої, і вони, рухаючись на північ, заснували м.Венетів (Венецію) й дійшли до Подніпров’я. Першою писемною згадкою про антів вважається грецький напис в Керчі — чоловіче ім’я “Антас Папі .” (вірогідно Папіос, або Папіон). Близькість чи спільність мови антів зі слов’янськими засвідчують сучасники. Є чимало імен, які зафіксовані в латинізованому або грецизованому вигляді. Слов’янське походження цього етносу не викликає сумнівів серед науковців, але походження самої назви потребує дослідження. В. Філін заперечував слов’янське походження цього етноніма і можливість вживання його слов’янами як самоназви. На його думку слово анти — тюркського походження (аварського) і означає “клятва”, або з монгольського anda, and — “побратим”. Це можна пояснити тим, що у певний період слов’янські племена були союзниками (побратимами) аварських племен у боротьбі з Візантією. О. Трубачов дотримується думки, що назва анти дана слов’янам іззовні. Він пов’язує давньоіндійське anta зі значенням “кінець”, “край”, бо анти займали крайню землю слов’янства, відому пізніше під назвою Україна: “Назвать восточных славян термином anta видимо могло, в силу изложенного, индо-арийское оселое земледельческое население юга Украины — возможно скифы-земледельцы Геродота”.1 1Трубачев О. Лингвистическая периферия древнейшего славянства // Вопросы языкознания.— 1977.— № 6.— С. 25. Макс Фасмер пояснює ім’я антів як “порубіжні жителі/. (пор. літописні оукраинАнъ, а також давньо-індійське antas — “кінець”, antyas — “кінцевий”).
Завантажити реферат