Українська мова надзвичайно багата словниковим складом, вона поетична, надзвичайно мелодійна, красива і співуча. Доречно тут нагадати результати всесвітнього конкурсу мов, який був проведений в Парижі 1928 року. На ньому визначалося, яка з мов наймилозвучніша. Зачитувалися тексти різними мовами світу. Звучали там і вірші Т. Шевченка. Слід підкреслити що членами журі була належним чином оцінена виразність і милозвучність українського слова. Серед чотирьох переможниць конкурсу українська мова посідала третє місце, поступаючись французькій та італійській і залишивши після себе перську мову.
Про багатство нашої мови, її розвинуту синіміку прекрасно написав поет Олександр Підсуха у вірші “Рідна мова”:
Ой яка чудова українська мова!
Де береться все це, звідкіля і як?…
Є в ній ліс-лісок-лісочок, пуща, гай, діброва,
Бір, перелісок, чорноліс. Є іще й байрак.
І така ж розкішна і гнучка, як мрія.
Можна “звідкіля” і “звідки”, можна і “звідкіль”.
Є в ній хурделиця, віхола, завія,
Завірюха, хуртовина, хуга, заметіль.
У нашій мові багато слів і словосполучень, які самі собою дуже поетичні, наприклад: Марічка, веселка, перлина, черемшина, серпанок, світлиця, смерічка.
Краса звукового ладу української мови зумовлюється тим, що вона має виразні чисті голосні й спрощує збіг приголосних.
В українській мові багато пестливих слів, на що звертав увагу російський письменник Лев Толстой. Він говорив: “Я дуже люблю вашу народну українську мову, гучну, цвітисту й таку м’яку. У вашій мові стільки ніжних, сердечних, пестливих слів: ясочко, зіронько, квітонько, серденько”. У зв’язку цим пригадаймо для прикладу, скільки ніжних, пестливих слів витворив наш народ на означення найдорожчого слова “мати”. Це і матінка, матіночка і матуся, мамуся, і матусенька, матусечка, і мамонька, мамочка, і мамуня, матуня тощо.
Відштовхуючись від багатющих народних джерел, нашу мову плідно збагачували українські письменники.
Я радий, що в тобі луна
Франків вогонь і дух Тарасів,
Що мужність чисту, як весна,
Знайшла ти в Лесиній окрасі…
Що від Довженка твій порив,
А від Сосюри мрійність юна;
Що розум Рильського бринить
В тобі, немов мотив світання;
Що до прийдешніх ти століть
Несеш всі наші поривання.
Павло Загребельний зрівнює нашу мову з величним і могутнім Дніпром – Славутою: “Дніпро – як мова. Мова наша і Ріко наша! Невичерпна, вічна молода, як весняне листя… Мова вкраїнська, звідки прилетіла, як тут зросла, розцвіла й зарясніла? Чи пила ти воду з Дніпра, чи купалася в його ласкавих водах, чи злітала в небо з його мільйоннокрилим птаством! Мово! Течеш вільно й вічно, як Ріка…”
Неповторна мова у нашого народу. Але цьому слову, такому багатому й мелодійному, як і його носієві, на всіх історичних шляхах розвитку доводилось нелегко.
Костянтин Ушинський писав: “Поки живе мова в устах народу, до того часу живий і народ… Відберіть у народу все – і він усе зможе повернути; але відберіть мову, і він ніколи вже не створить її вимерла мова в устах народу – вимер і народ…”
Сьогодні українська мова – державна. Проте проблем у її розвитку чимало І лише всією спільнотою ми можемо подолати, коли берегтимемо скарби, полишені предками коли примножуватимемо, збагачуватимемо її теперішній розвиток.
Отож любімо і шануймо рідну мову, наш найдорожчий скарб. І не забуваймо заповіту великого Кобзаря:
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Рідна мова – це саме життя народу, вияв його національного буття, універсальна скарбниця духовних надбань і основний засіб передачі їх із покоління в покоління. К. Ушинський вважав, що рідна мова – “природний вихователь” “найбільший педагог”. Завдяки оволодінню скарбами рідної мови в ранньому віці формується “корінь духовності”.
2. Пісня
“Пісня – душа народу”. Яке це диво – українська народна пісня! Кого тільки не полонила її вічна краса. Українська пісня – то живий скарб, що йде від покоління до покоління, несучи радість чи смуток, чаруючи людську душу, даючи їй силу і натхнення. Любов до рідного краю, мови починається з маминої колисаночки. В ній – материнська ласка і любов, світ добра, краси і справедливості.
Минають віки, зміцнюються покоління, а народні пісні залишаються. Вони володіють чудовою здатністю полонити людські серця, допомагати в праці, овівати радістю відпочинок, розраджувати в горі, тамувати душевний біль, множити сили в боротьбі. Пісня – душа людини, незмінна її супутниця. Споконвіку в Україні співали – у горі і радості, на сімейних і народних святах, в церкві і в школі. Пісня супроводжувала людину протягом усього її життя, допомагаючи у праці й прикрашаючи побут. Невипадково великий Гоголь писав: “Покажіть мені народ, у якого би більше було пісень”.
Український народ з давніх-давен мав своїх співців. Любов народу до співу природна. Людина тягнеться до музики, співу, як рослина до сонця. Дитина, ще не розуміючи жодного слова, вторить матері, яка співає їй колискової. Якщо в сім’ї традиційно поважають народну пісню, слово, танець, за дитину можна бути спокійним – чисті витоки її початкового естетичного виховання зроблять свою справу і на все життя прищеплять правильний смак, незважаючи на нові й нові нашарування тієї чи іншої інформації. Пісня – це мова народу, його історія, національне багатство і культура. “Невичерпною криницею чистої життєдайної мудрості народу, його духовної краси” називав Федір Погребенник пісню. І треба дбати, “щоб пісня завжди била ключем”.
Особливо магічну силу мають колискові пісні. Вони надзвичайно образні, мелодійні, лагідні, щирі, задушевні. Передаючи їх немовляті, як і своє молоко, ненька переливає в його душу мудрість народу, виколисує з нього майбутню людину.
Колискова пісня – благословенний світ високої поезії українського народу, це ті Лаври – Хранителі, що становлять духовний закон цілих епох. Дитина це перебуває в захисті материнського лона, а вже до неї лине з глосу матері монотонна пісня. Твориться людина, над нею молиться мати, тихо, інтимно, як перед Богом. Це той найтонший ритм основної мелодії духовного світу неньки, це найперші несвідомі чуття дитини до появи на світ Божий, Космічна вічна душа вливається у своє призначене зачаття, тобто, в момент оживлення цієї краплі в матері живуть дві душі. Душа дитини, що зійшла із вселенського простору, пам’ятає себе і поступово переходить у генетично закодовану родом. Це особлива пам’ять, полум’я якої гріє нашу душу, переливається в пісню. Колискова пісня монотонна – так, саме з монотонної мелодії голосу мати й дитя єднаються пуповиною свідомої правди життя.
Колисанка – це той етнічний мотив, що поступово входить у підсвідомість дитини і стає її здобутком на все життя. Думи й почуття матері, її роздуми про власну долю передаються крихітці – немовляті самою лише мелодією народжуваної колисаночки. Новонародженим пісень майже не співають, а співають спочатку колисанку без слів. Немовлятко присипляється від гойдання колиски та ритму мелодії, який мати варіює, аж доки не дістане бажаного складнішого за ритм – основу всякої мелодії і нема нічого складнішого за голос простої людини. Колихаючи маля своє, мамуся сягає таких тонких нюансів, що й не запишеш на нотному стані.
Завантажити реферат