“Благословіть колядувати?!” допитувався ватажок парубочої громади.
“Та просимо, колядуйте!” І лунала колядка – “Нова радість стала”, або “Небо і земля”.
Святкували Різдво серед зими: біліли сніги, тріщали морози. А за столами уже загадували на літо: намагалися раніше сісти вечерями – щоб раніше жати, не дозволяли пити з відра – щоб не линув дощ серед жнив. І якщо вдавались намагання, то вірили, що задумане неодмінно здійсниться.
Різдво… Народилося нове сонце, народився Христос. Наші предки вірили їм обом, і це додавало їм снаги на тяжкий щоденний труд.
Первісний дохристиянський характер новорічного свята добре зберігся у традиційних звичаях та обрядах українців 13-14 січня. 13 січня установлене свято на честь знатної римлянки Меланії, яка з юних років і до кінця днів своїх прямувала до Христа.
14 січня – свято на честь Василія Великого, це також перший день Нового року за старим стилем.
Найважливішими моментами традиційного новорічного свята в Україні виступають: ритуальний стіл, щедрування й засівання, ворожіння, рядження, веселощі й забави, напередодні Нового року в селянському господарстві виконувався цілий ряд ритуальних дій виробничого характеру. Так, було прийнято у цей день привчати до роботи молодих коней, і волів, їх вперше запрягали. Характерною прикметою новорічного свята в Україні було щедрування – давній народний звичай церемоніальних обходів хат із побажанням щастя членам сім’ї й розквіту господарства. На відміну від колядування, обряд щедрування був завжди на Україні справді народним, позацерковним. Ввечері із щедрівками йшли по селу дорослі дівчата, співаючи:
Прилетіла ластівочка,
Сіла, пала на віконечко.
Щедрий вечір,
Добрий вечір,
Добрим людям на здоров’я…
Щоб дізнатися, котрий місяць року уде дощовим, розрізали навпіл 6 цибулин і в кожну половинку сипали солі. Цибуляні “блюдця” залишали на ніч на столі, позначивши попередньо, який місяць року кожне символізуватиме. але найбільше Новий рік пов’язаний із дівочим ворожінням про шлюб. Магічні прийоми цієї ночі багато в чому схожі із тими, які мали місце на Катерини та Андрія. Поширеним прийомом ворожінь було слухання різних звуків: гавкоту собак, луни, людських голосів, які трактувались у негативному чи позитивному плані.
Чимало різноманітних народних звичаїв та обрядів зв’язано із святом Василя – Нового року. Виразний аграрно-магічний зміст носив обряд “засівання”. Ще вдосвіта по селу ходили посипальники – хлопчики 7-14 років. В руках вони носили торбинки, наповнені зерном. Заходячи до хати, посипальники здійснювали символічне посівання, говорячи при цьому:
Ходе Ілля на Василя,
Несе пугу житянцю
Куди махне – жито росте,
Вроди Боже жито, пшеницю
І всяку пашницю.
У полі ядро,
У домі добро.
У полі колосок,
А в домі – пирожок.
Здрастуйте, з Новим роком,
З Василем.
В наші дні побутує таке новорічне вітання при засіванні: “Сію, сію, посіваю, з Новим роком Вас вітаю” На щастя, на здоров’я, на Новий рік! Щоб краще родило як уторік. Жито, пшениця, горох, сочевиця” Коноплі до стелі, а льон по коліна” Щоб хрещена голівка не боліла!”
19 січня закінчувався дванадцятиденний період святок. Останній день цього періоду (християнське свято Святе Богоявлення, Хрещення Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, відоме в народі як ораднь, ардан, йордан, відорощі, водохреща) супроводжувався різними магічними діями та повір’ями. У цей період свято за традицією відбувалося на річці або біля струмка. Ще напередодні на льоду й снігу робили скульптурне зображення хреста. На йордань – так назив. місце, де проходила церемонія хрещення, - збирався великий, святковий одягнутий натовп. Освячену воду люди намагалися швидко набрати в посуд і рознести по домівках, вірячи, що у того, хто зробить це першим, худоба буде розмножуватись і взагалі господарство буде йти краще. Йорданській воді приписувались чудодійні лікувальні властивості. Відразу після освячення її пили, а дівчата це й вмивались.
Найважливішою подією в церковному календарі лютого є свято Стрітення – 14 лютого. В народній традиції це свято початку весни, перших громів. В Україні посвячена на Стрітення свічка – “громниця” вважалась помічною од пожежі, бо їх запалювали і ставили перед образами під час грози, щоб оберегти людей і худобу від грому. В народі казали, що на Стрітення зима зустрічається з літом. При зустрічі зима і літо сперечаються між собою – кому йти, а кому вертатися? Якщо до вечора стане тепліше - літо переспорило зиму, а якщо холодніше – зима.
Одним із найцікавіших звичаїв наших предків є закликання весни. У своїх легендах і казках український народ створив світлий образ Весни – дівчини з вінком квітів на буйних косах, що “десь у садочку шиє сорочку, а інколи й у вигляді молодиці, що вже має або повинна мати дочку. Вона ця вродлива дівчина чи молодиця, володіє величезними скарбами, від неї люди із давніх-давен щороку сподіваються щедрих дарів, а тому й виглядають її вранці, до схід-сонця: вибігають на горби, стають на воротях, лізуть на дах домівки – і запрошують, закликають її піснями:
Прийди, прийди, весно красна!
Звесели наш рідний край.
Засвіти нам сонце ясне,
З нами в гурті погуляй.
Закликають весну, як правило, діти, дівчата й жінки. Час закликання весни залежить від регіону й від кліматичних умов року – ранньої чи пізньої весни. Наші предки обожнювали воскресіння Природи й вірили, що з нею пробуджуються, виходять “на цей світ”, розважаться і бенкетують разом із живими душі померлих родичів. До речі птахи – провісники весни, що за уявленням наших предків її приносили на своїх крилах із вирію – царства вічного літа, уявлялися втіленням душ померлих, посередниками між небом і землею. Два споконвічні контрасти: світло й темрява, тепло й холод, радість і смуток Але за справедливим законом життя кінець породжує початок, світло перемагає темряву, радість розвіює смуток, тепло перемагає холод.
Розливи води й зелений “шум” – переконлива ознака перемоги тепла.
Розлилися води
На чотири роди,
Гей, дівки, весна красна,
Зілля зелененьке!
Звістували голосисті дівчата щасливу новину, щебетали по-пташиному, і тут же “заплітали Шума”:
Ой, нумо, нумо,
в зеленого Шума,
а в нашого Шума –
зеленая шуба.
У ритуальному плетиві хороводу заворожувався шум зеленої весни: листя на деревах, трава на луках, вруно на полях… Весняне дійство – хороводи та ігрища при розпаленому багатті – тривало в давніх слов’ян від березня о червня.
То ж прийди до нас, Весно – очисти води правічних річок, оживи заповітні береги Славутича і священної Хортиці, дай животворящої сили усій землі, нашій, засяй ясним сонцем у синім небі вільної України. Благовісником в народі називають архангела Гавриїла в честь якого 8 квітня влаштовується свято собор архангела Гавриїла. Народ вірив, що архангел Гавриїл – володар блискавки “Обох святкуємо, бо грім і блискавка страшні для нас хліборобів” “Ілля – володар грому, а Гаврило – блискавки”, “Святкували Благовісника – щоб Гаврило хати не спалив”. За давнім повір’ям у день Благовісника грім і блискавка прокидаються від зимового сну. На весні, коли вперше загримить грім, діти підпирали плота – “щоб спина не боліла”. Від Благовісника починають сіяти ранні ярові зернові – овес, ячмінь та пшеницю. Як правило, початок оранки й сівби проходив урочисто. Збираючись їхати в поле, селяни одягали чисті сорочки, в яких вони причащалися в церкві під час останнього говіння. Робилося це для того “щоб не було бур’яну на ниві”. Перед сівбою, як і перед оранкою відбувалася сімейна молитва. Засівали першу ниву, як правило, натще, “щоб хліб родив” і з молитвою – “щоб чиста нива була”. Під час сівби не можна лаятися, бо за народним повір’ям, “коли сівач лихословить, то за ним слідом чорт ходить і будяки сіє”.
Завантажити реферат