Ой, біжить, біжить мила дівчина,
А за нею да русалочка,
Ти послухай мене, красна панночко,
Загадаю тобі три загадочки…
По закінченні тижня після Трійці русалок урочисто виряджали з села. “Ідіте, русалочки, ідіте, та нашого житечка не ломіне”, - співали дівчата, проводжаючи вбрану русалкою дівчину (у вінку і самій сорочці), за межі села. В Україні вірили, що кожний, хто помер чи втопився на зелені святки стає русалкою.
Одним з найбільших свят літа є день Івана Купала. За православним календарем 7 липня відзначається Різдво Іоанна Предтечі. Липень розпочинає середину літа й другу половину року. Цей час одвіку був гарячою, страдою порою, коли хлібороб, заклопотаний долею врожаю, пильнував кожну погожу днину, зважав на всіх прикмети, пов’язані з погодою. Чи не тому літом немає великих “річних” свят?
У народній українській традиції день народження Іоанна (Івана Купала, Іван-травник) – це свято літнього сонцестояння. В Україні цей день – це поетичне язичницьке свято торжества сонячного світла й тепла.
Святкування починається ввечері напередодні Івана Купала. Дівчата виготовляють опудала головних персонажів свята – Купала і Марени. Опудало Купала виготовляють із соломи, прикрашають його стрічками і намистом. Взявшись за руки, дівчата ходять навколо Купала й Марени й співають пісень. Молодь перестрибувала через купальський вогонь парами. Якщо при перестрибуванні пара не розійдеться, то це знак, що вона вступить у шлюб. Настрибавшись через вогонь, дівчата несуть Марену (зимове божество, що морить землю стужею, а людину хворобою і голодом) до водоймищ, де її потрібно втопити. Після втоплення Купала й Марени дівчата такають від хлопців, щоб ворожити. Вони запалюють свічки і прилаштовують їх до своїх вінків, пускають на воду. Поки вінки пливуть, дівчата ідуть понад річкою й співають:
В гаю зелененькім соловейко щебече,
Соловейко щебече;
Там дівчина мила віночок пустила
З барвіночку, з барвіночку.
Плинь, плинь, віночку, гарний з барвіночку,
За миленьким, за миленьким…
Згідно з народним повір’ям, якщо вінок пливе добре й гарно горить свічка, то дівчина вийде заміж, а якщо він крутиться на місці, - то ще дівуватиме, а як потоне – заміж не вийде взагалі. Якщо ж вінок відпливе далеко й пристане до якогось берега, то значить, що туди дівчина заміж піде. Численні легенди пов’язані з цвітом папороті, який можна побачити тільки в ніч на Івана Купала. Хто має цей цвіт, може побачити, як дерева переходять із місця на місце й розуміти їх тиху мову; може розуміти, крім цього, й мову всякого створіння й бачити, де заховані скарби і здобувати їх. За народним віруванням лікарські рослини тільки тоді мають справжню цілющу здатність, коли будуть зібрані в ніч під Івана Купала або вранці з “іванівською” росою.
12 липня – свято першоверховних апостолів Петра і Павла. І хоч дні пам’яті обох святих відзначаються в один день, у народній традиції безумовно більшого авторитету зажив святий Петро. В Україні з Петровим днем пов’язувалося багато повір’їв та звичаїв. На Петра вперше після посту дозволялося готувати молочні страви. Господині варили вареники з сиром, пекли мандрики – сирні бабки. З цього часу переставала кувати зозуля, “мандрикою вдавилась” пояснювали бабусі дітям, бо ж вона, згідно з легендою, вкрала у св. Петра одну мандрику. Святий Петро вважався покровителем пастухів.
Після Петра розпочиналися жнива. В українській петрівчаній пісні співалося:
Минулася петрівка,
Почались жнива.
Наробилася у полі,
Що тільки жива.
В минулому, коли дозрівали жито, пшениця та ячмінь, господині брали із собою хліб – сіль і громичну свічку та йшли в поле зажинати ниву. Вони жали перший сніп чи на покутті, чи у стодолі, де він стояв аж до кінця молотьби. Пізніше цей сніп обмолочували окремо й зерно з нього святили у церкві, а перед посівом змішували його із насінням. А за тиждень після “Петра” в Україні починали жнива. Чоловіки виходили на ниву з косами, а дівчата й молодиці із серпами. Коли уже дожинали ниву, женці залишали трохи недожатих стебел із колосками “Спасові на бороду”. Те недожате колосся зв’язували в пучок червоною ниткою або виплітали колосяну китицю, ніби бороду, й пригинали колосся до землі – це і є “Спасова борода”. Коли всіх хліба вижаті й женці складають снопи в копи, то вони співають:
Ой, задзвеніли стодоли, стодоли,
Ще не повні сторони, сторони…
Збираючи врожай не тільки поля, а й городу, чи саду, за давнім народним звичаєм потрібно щось залишити “на пні”, в землі, чи на дереві. Існує повір’я, що коли зібрати геть усе до чиста, то наступного року не вродить.
Жнива скінчилися. В той день, як скінчили жнива, дожали останню ниву, женці ходили по полю, збирали колоски, плели один спільний вінок із того колосся й співали:
Кінець нивочці, кінець,
будемо плести вінець…
Підходячи до господарських воріт, женці співають:
Одімкни, пане, нові ворота,
Несем віночок з щирого золота;
Ой, вийди, пане, хоч на ганочок,
Ой, викуп, викуп злотий віночок.
Господар, виходячи на ганок, зустрічає женців із хлібом – сіллю, а потім запрошує до хати й частує обідом із горілкою. Вінок і сніп даються господареві в руки зі словами: “Дай Боже, щоб і на той рік уродився хліб!”.
На серпень випадає одне велике християнське свято, що належить до так званих богородичних свят – Успіння Пресвятої Богородиці Пріснодіви Марії. Протягом осіннього періоду є три “Пречисті”, про які в народі говорять так; “Перша Пречиста жито засіває, друга – поливає, а третя снігом покриває”. Після цього свята батьки, що мають дорослих дітей, готуються до весільного сезону. 21 вересня вшановується свято Різдво Пресвятої Богородиці. В цей день Богородицю дякували як подательку всякого благополуччя й покровительку сім’ї й особливо материнства. За народним календарем у жовтні закінчувалася осінь і тому він був перехідним від осені до зими. Початком зими в українському селі вважалося свято Покрови (14 жовтня) – Покров Пресвятої Богородиці і Пріснодіви Марії.
За станом погоди в цей день намагались передбачити характер наступної зими: “Якщо на Покрову вітер з півночі, то зима буде дуже холодна, і з хуртовинами, якщо з півдня, - то тепла”. Вважають, що культ Покрови – покровительки й заступниці – сформувався на основі давніх культів слов’ян – язичників на честь жіночого божества продовження роду, плодючості (Лади, Живи). Жовтень був порою весіль. Пісню, яку співали дівчата на Покрову є тією давньою й вічною жіночою молитвою:
Покровонько, Покровонько!
Покрий мені голівоньку:
Щоб я жінкою була,
Щоб я весело жила
З чоловіком молоденьким,
З дитяточком веселеньким.
У листопаді земля сповна віддавши людям усе, що вродило, спочиває до нового врожаю, укрившись листом чи снігом. На цей час у господарстві меншає робіт, комори повняться хлібом і гримлять по селах весілля. А щоб завжди була щедро осінь і багато земля, хлібороб, за звичаєм споконвічним, складав подяку родичам – заступникам – Дідам, усім предкам, що й із того світу опікуються живими. Саме з цієї давньої традиції вшанування померлих перед зміною пори року, закінченням чи початком важливого трудового процесу постали Християнські поминальні звичаї. Звичай осіннього поминання померлих календарно поєднаний до дня пам’яті великомученика Дмитра (8 листопада) і відзначається в суботу напередодні. В цей день служаться вселенські, тобто всезагальні панахиди – спеціальні служби, які присвячені пам’яті покійних. Від Дмитра вже не засилали сватів, бо скоро починався Пилипівський піст, і весіль не гуляли. Святий Дмитро вже приносить зиму. В народній колядці співається:
Завантажити реферат