Особливості відповідальності за шкоду, заподіяну неповнолітніми, недієздатними і громадянами не здатних зрозуміти значення своїх дій - Курсова робота

Другою формою протиправної поведінки є протиправна без­діяльність, якій відповідає юридичний обов'язок в активній формі — обов'язок вчинити необхідні дії. Якщо протиправність дії по­лягає в тому, що особа вчиняє заборонені дії, то при бездіяль­ності особа не вчиняє дій, до яких вона нормативне зобов'язу­валась. Власне, для визнання бездіяльності протиправною необ­хідна спеціальна норма, що знаходиться поза статтею 440 ЦК України. Вона досить часто належить до системи нормативних актів інших галузей. До таких норм можна віднести правила з охорони праці, правила техніки безпеки, санітарії, правила до­рожнього руху тощо.

Бездіяльність визнається протиправною за умови, якщо в ній виявлені свідомість і воля особи. Коли особа внаслідок об'єктив­них обставин не могла діяти, тоді допущена нею бездіяльність не була виявом її розуму та волі. При цьому вона не може бути визнана протиправною. Така особливість іноді безпосередньо зазначається в нормі, яка покладає обов'язок діяти. Слід зазна­чити, що Кримінальний кодекс України, передбачаючи відпові­дальність за неподання допомоги особі, яка перебуває в небез­печному для життя стані, пов'язує її з фізичною можливістю виконати: “мав можливість подати їй допомогу”, “при можли­вості подати таку допомогу”, “неподання без поважних причин допомоги” [7]. Відсутність такого застереження в нормі, яка покладає обов'я­зок діяти, не може бути підставою для неврахування об'єктивної можливості діяти. Протилежний висновок суперечив би суті по­ведінки людини.

Чинне законодавство передбачає випадки, коли заподіяння шкоди вважається правомірним. Відповідно до вимог статті 440 шкода, заподіяна правомірними діями, підлягає відшкодуванню лише у випадках, передбачених законом. Заподіяння шкоди вва­жається правомірним у таких випадках:

1. Здійснення прав і виконання обов'язку. Це найпоширені­ший спосіб заподіяння шкоди правомірними діями.

2. Згода потерпілого на заподіяння йому шкоди. Така згода має юридичне значення за умови, що вона є добровільною та її здійснення не порушує інтереси інших осіб. Пошкодження, на відвернення якого дана згода, є у вільному розпорядженні по­терпілого. Проте не має юридичного значення згода потерпіло­го на ушкодження здоров'я, заподіяння смерті, і така дія завжди буде протиправною.

3. Виключається протиправність заподіяння шкоди дією, яка вчинена в стані необхідної оборони. Відповідно до статті 444 ЦК України така шкода не підлягає відшкодуванню. Необхідна оборона, згідно з статтею 15 Кримінального кодексу України, є правом кожного громадянина на самозахист та захист осіб від будь-яких посягань з боку правопорушника. Шкода, заподіяна посягаючому, не підлягає відшкодуванню, оскільки вона є на­слідком правомірних дій. В юридичній науці і судовій практиці детально розроблено критерії правомірності дій, вчинених в стані необхідної оборони.

У разі перевищення меж необхідної оборони шкода, заподіяна посягаючому, підлягає відшкодуванню. Перевищення меж не­обхідної оборони являє собою комуляцію двох правопорушень: кримінального і цивільного. Підставою для покладення обов'яз­ку на заподіювача шкоди є цивільне правопорушення. Однак розмір відшкодування не може визначатися без урахування того, що шкода виникла внаслідок злочинних дій потерпілого. Шко­да в даному випадку відшкодовується згідно з статтею 440 ЦК України.

4. Правомірними вважаються дії, якими завдана шкода в стані крайньої необхідності. Умовами правомірності заподіяння шко­ди є: неможливість за певних обставин усунути небезпеку, що загрожує, іншими засобами, і заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернена.

Крайня необхідність, як і необхідна оборона, є здійсненням права на захист, тобто правомірною дією, однак на відміну від необхідної оборони, де шкода завдається посягаючому, при крайній необхідності шкода завдається особі, поведінка якої є правомірною. При крайній необхідності захист блага, якому загрожувала небезпека, здійснюється за рахунок порушення інте­ресів (заподіяння шкоди) особи, яка ніякого відношення до не­безпеки, що виникла, не має. Враховуючи таку ситуацію, Ци­вільний кодекс України в статті 445 покладає на заподіювана шкоди, поведінка якого є правомірною, обов'язок відшкодування шкоди. Якщо заподіювач діяв не в своїх інтересах, а в інтересах третіх осіб, то стаття 445 надає право суду покласти обов'язок відшкодування на третю особу чи звільнити від відшкоду­вання шкоди повністю або частково як цю третю особу, так і того, хто заподіяв шкоду.

Необхідно зазначити, що правомірна поведінка заподіювача шкоди виключає можливість ставити питання про відпові­дальність. Стаття 445 ЦК України є одним із тих випадків, коли правомірно заподіяна шкода підлягає відшкодуванню. (Тут слід підкреслити, що назва даної статті не відповідає її змісту).

Причинний зв'язок, як елемент цивільного правопорушення ви­ражає зв'язок протиправної поведінки і шкоди, що настала, при якому протиправність є причиною, а шкода — наслідком. Запо­діювач несе відповідальність лише за ту шкоду, яка є необхідним наслідком його поведінки. Визначаючи склад цивільного правопорушення, стаття 440 ЦК України вимогу наявності причинного зв'язку виражає шляхом вказівки на особу, яка заподіяла шкоду. В окремих складах цивільного правопорушення, що передбачені спеціальними нормами глави 40 ЦК України, причинний зв'язок має свої особливості. Він має не одну, а дві й більше ланок. Так, при відповідальності за статтею 447 ЦК України в причинний зв'язок як елемент складу правопорушення входить причинний зв'язок між поведінкою неповнолітнього і шкодою, причинний зв'язок між діями неповнолітнього і поведінкою осіб, які несуть відповідальність. При ушкодженні здоров'я необхідним є причинний зв'язок між протиправною поведінкою і ушкодженням здоров'я, причинний зв'язок між ушкод­женням здоров'я і втратою працездатності.

Встановлення причинного зв'язку між протиправною поведін­кою і шкодою дає можливість визначити суб'єкта відповідаль­ності та її межі, тобто особа несе відповідальність лише за ту шкоду, яка викликана її поведінкою.

Вина відповідно до функції, яку вона виконує в структурі правопорушення, в цивілістичній літературі визначається як психіч­не відношення особи до вчинюваної нею протиправної дії чи бездіяльності та її можливих наслідків. Категорія “психічне відно­шення”, що використовується в понятті вини, виражає оцінку (можливість оцінки) поведінки, передбачення або можливість передбачення настання шкідливих наслідків. Вина тісно пов'я­зана з протиправністю та її наслідками. Питання про вину ви­никає лише за умови, коли вчинена протиправна поведінка. Маючи спільні риси, вина відрізняється від протиправності: ус­відомленням або можливістю усвідомлення протиправного чи соціально-значимого характеру дії (бездіяльності) і передбачен­ням або можливістю передбачення шкідливих наслідків.

Залежно від співвідношення психічних елементів, що утворю­ють зміст вини, визначаються її форми — умисел і необережність. Для першої форми вини — умислу — характерним є усвідомлен­ня особою суспільної небезпеки своєї поведінки, передбачення негативних її наслідків, бажання такої поведінки або небажан­ня, але свідоме її допущення. В основу цієї характеристики умислу покладена різниця між його видами — прямим і евентуальним. Цивільне законодавство не поділяє умисел на види, оскільки немає такої потреби. Справа не лише в тому, що види умислу, як і в цілому форми вини, не впливають на розмір відповідаль­ності. При умисному цивільному правопорушенні правопоруш­ник ні прямо, ні евентуальне не переслідує мети завдати шкоди, наприклад, громадянинові, його праву на недоторканість життя і здоров'я, яке порушує. Усвідомлюючи соціальне значення своєї поведінки та можливі її наслідки, правопорушник, не намагається їх досягти — він намагається досягти іншого результату, корис­ного для нього самого.