В суспільстві, яке функціонує в режимі міцної законності, реально існує чіткий поділ і гармонійна взаємодія законодавчої, виконавчої і судової влади. Ж. Ж. Руссо, наприклад, вбачав головне завдання законності в тому, щоб забезпечити щастя і благо всім громадянам, свободу і рівність перед законом для всіх. Ці загальні ідеї, висловлені не тільки Руссо, а й багатьма іншими мислителями минулого, знаходять своє втілення в сучасному цивілізованому світі.
Що ж таке законність?
Законність – це суворе і повне здійснення приписів правових законів і основаних на них юридичних актів всіма суб’єктами права. Саме факт практичного здійснення суспільних відносин, врегульованих наявними в різних нормативних актах нормами права, складає зміст принципу законності. В цьому проявляються такі властивості права, як загальнообов’язковість, забезпечення реалізації права можливістю вжити заходи державного примусу.
В теорії законності багато дискусійних проблем. Значні розбіжності викликає визначення законності. В науковій літературі запропоновано декілька десятків варіантів її визначення, що обумовлено як об’єктивними, так і суб’єктивними причинами. Законність розуміють і як ідею, і як вимогу загальнообов’язковості права, і як принцип (один з основних принципів права), і як властивість юридичної діяльності, що виражається в її відповідності правовим нормам, і як метод державного керівництва суспільством ( держава здійснює управління суспільством шляхом видання різних нормативно-правових актів та забезпечення реалізації закріплених в них норм права), і як режим суспільного життя.
В якості основних вимог (принципів) законності, тобто положень, які пояснюють, конкретизують, розвивають головну ідею законності, називають всезагальність, верховенство закону щодо всіх інших нормативно-правових актів, єдність розуміння і застосування законів на всій території їх дії, рівність всіх перед законом, недопустимість протиставлення законності й доцільності, невідворотність відповідальності за правопорушення.
Найбільш важливою рисою законності є її всезагальність .
Вимога дотримуватись юридичних норм стосується всіх, хто перебуває в межах дії права. Ніхто не може ухилятися від виконання встановлених державою нормативно-правових актів точно так, як і держава не повинна ухилятися від забезпечення і захисту законних прав особи. Пріоритетним суб’єктом правового регулювання є громадянин держави. Держава повинна створювати найбільш сприятливий режим для задоволення різнобічних інтересів своїх громадян.
Всезагальність, як необхідна риса законності, в однаковій мірі стосується і держави, і її громадян. Держава відповідальна перед громадянином, а громадянин перед державою. Якщо в законах держави виражаються дійсні інтереси її громадян, то правові приписи реалізуються без примусових заходів державного впливу. Зрозуміло, що держава не може і не зобов’язана врахувати всі індивідуальні інтереси, але через законодавчу діяльність вона може і повинна надати своїм громадянам можливість самостійно розпоряджатися власними благами і свободою діяльності.
Забезпечення всезагальності дотримання правових приписів – завдання держави і її органів. Володіючи необхідними організаційними, матеріальними і примусовими засобами, вона покликана надійно охороняти законні права й інтереси громадян. Самі громадяни поза державно-правовими структурами не можуть встановити режим законності в суспільному житті. Щоб бути творцем і “охоронцем” законності, держава повинна здійснювати свої владні функції виключно на основі і в рамках чинних законів. Одночасно вона повинна карати за будь-які правопорушення, як із сторони державних органів й посадових осіб, так із сторони громадян.
Всезагальність, як найбільш важлива ознака законності, означає, що суворе здійснення законодавчих приписів є основним й загальним принципом діяльності всіх державних органів, громадських і господарських організацій та громадян.
Другим принципом законності є принцип верховенства закону щодо всіх інших правових актів.
В правовій державі закон володіє вищою юридичною силою. Він виступає головним, основоположним регулятором суспільних відносин. Ті відносини, які в силу об’єктивних умов повинні знаходитись у сфері правового впливу, регулюються, як правило, законом. Підзаконні акти діють лише в тому разі, коли які-небудь відносини законодавчо не врегульовані. При цьому вони повинні видаватись у суворій відповідності із законом і на основі закону.
Наступний принцип законності – єдність розуміння і застосування законів на всій території їх дії.
Закони є єдиними для всієї держави, всіх її регіонів. Вони пред’являють однакові вимоги до всіх суб’єктів, що заходяться у сфері їх часової і територіальної дії. Єдине розуміння суті й конкретного змісту законів забезпечує законність правозастосувальної діяльності, однаковість застосування юридичних норм до всіх суб’єктів права. Єдність законів не виключає, а навпаки, припускає різноманітність в правотворчості й правозастосуванні. Кожний орган держави, громадська чи комерційна організація конкретизують і застосовують закони з врахуванням свого функціонального призначення і місцевих особливостей. Однак конкретизація і застосування проходять в рамках закону і у відповідності з ним.
Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність Конституції України законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України й Кабінету Міністрів, а також правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність. Єдність законності, крім Конституційного суду, покликані забезпечувати також суди загальної юрисдикції та органи, що мають право на офіційне тлумачення правових норм.
Четвертим принципом законності можна назвати рівність всіх перед законом.
Перед законом всі повинні бути рівними. У кожного повинен бути рівний обов’язок дотримуватись правових приписів, у рівних умовах всі повинні володіти рівними правами і не мати переваг, всі права повинні бути однаково захищеними. Цей принцип проповідував ще Ціцерон, стверджуючи, що “під дію закону повинні підпадати всі”2. Інакше кажучи, в життя необхідно запроваджувати втілену в праві ідею справедливості, гарантії особистості від зловживань із сторони інших суб’єктів, в тому числі представників влади.
Недопущення протиставлення законності і доцільності – п’ятий принцип законності.
Чому не можна протиставляти законність і доцільність? Перш за все тому, що правові закони самі володіють вищою суспільною доцільністю. В них максимально відображаються як суспільні, так й індивідуальні інтереси людей. Доцільність закону не може ігноруватися життєвою доцільністю. Порушуючи вимоги закону, деякі посадові особи і громадяни оправдовують свої протиправні дії місцевою або індивідуальною доцільністю. Вони стверджують, що в даних конкретних умовах додержання закону недоцільно, і підмінюють його суб’єктивними протизаконними діями, з їх точки зору більш корисними і потрібними для даного випадку.
Завантажити реферат