Розвиток суспільно-політичного ладу Русі на початковому етапі феодальної роздробленості (30-ті роки XII — 30-ті роки XIII ст.)

Посилення в XII—XIII ст. наступу феодалів на права селян та міських низів призводило до подальшого зубожіння трудящих мас та поглиблення їх залежності від представників пануючого класу. В силу цього загострювалися антагоністичні протиріччя в давньору­ському суспільстві, що виливалося в повстання феодально залеж­ного населення проти гніту князів та бояр. Антифеодальний харак­тер соціальних рухів в XII—XIII ст., всупереч складності класової належності їх учасників, не викликає сумніву. Так, антифеодальни­ми були повстання в 1157 p. у Києві, народний рух 1159 р. в Галицькій землі. Відомі антифеодальні народні рухи в Переяславсь­кій та Чернігівській землях, інших князівствах Русі. Класову бо­ротьбу в XII — на початку XIII ст. на Русі дослідники характеризу­ють як надто напружену.

Державний лад. Обумовлені поступовим розвитком виробни­чих сил зміни соціальної структури та загострення класової бороть­би посилили вплив економічного базису на політичну надбудову і викликали в ній настільки значні перетворення, що деякі дослідни­ки навіть вважають, що з'явилася її нова форма . В період феода­льної роздробленості Русь за формою устрою являла собою комп­лекс напівсамостійних державних утворень. На думку деяких уче­них, Давньоруська держава цього періоду — це своєрідна феодальна федерація .

зазнала змін і форма правління Давньоруської держави. В XII—XIII ст., аж до навали Батия, встановилася нова форма правлін­ня. при якій київський престол став об'єктом колективного сюзере­нітету найсильніших князів, їх загальнодинастійною спадщиною. М.Грушевський не без підстав писав, що ці відносини сюзеренітету-васалітету в умовах феодальної роздробленості прикривалися фор­мою сімейно-родових відносин . Вони скріплювалися писемними договорами, в тому числі присяжними грамотами, клятвами, дарун­ками, а в окремих випадках — взяттям заложників з числа найближ­чих родичів одного або двох князів — сторін в укладеній угоді. В цей період Давньоруською державою правив не стільки великий київсь­кий князь, скільки увесь князівський рід . Цю думку підтримують і ті учені, котрі вважають, що політичне змагання князівських динас­тій Русі, а також страх боярства перед посиленням князівської влади, при розумінні в той же час її необхідності для охорони їх інтересів, сформували у середині XII ст. систему дуумвірату — одночасного співправління в Києві князів з двох найсильніших династій, які не бажали поступатися першістю один одному. Співправителями були, наприклад, Ізяслав Мстиславич і Вячеслав Володимирович, Вячеслав Володимирович і Ростислав Мстиславич та ін. Таке правління пози­тивно впливало на розвиток політичного життя Русі XII—XIII ст. Воно не тільки скорочувало, щоправда тимчасово, міжусобиці, але й деякою мірою сприяло об'єднанню давньоруських земель навколо Києва, а також забезпечувало посилення військового потенціалу Русі в боротьбі з кочівниками. Зазначений спосіб правління Давньорусь­кою державою виявився в цілому життєздатним в нестійкий час феодальної роздробленості. При ньому успішно об'єднувалися тен­денції економічного і соціального розвитку окремих земель і кня­зівств Русі з прагненням усіх верств суспільства до єдності. Як вже відмічалося, навіть міжусобна боротьба різних князівських угрупо­вань найчастіше відбувалася на основі тієї чи іншої програми загаль-норуської єдності .

Отже, на першому етапі феодальної роздробленості Русь збе­рігала багато рис відносної єдності свого державного організму. Аж до навали орд Батия центром всієї Руської землі був Київ.

Одним з факторів підтримки відносної єдності політичного розвитку Давньоруської держави, який зберігся і в роки феодальної роздробленості, були князівські з'їзди. Порядок скликання і прове­дення з'їздів князів, не регламентувався яким-небудь юридичним документом. Він засновувався на звичаї і відображав розстановку сил на момент скликання того чи іншого з'їзду. Феодальні з'їзди скликалися для обговорення важливих питань. Наприклад, на кня­зівському з'їзді, який відбувся в 1115 p., зіткнулися два підходи до форми правління. Прихильники першого відстоювали єдинодержа­вність, прихильники другого — непорушність батьківських спад­щин . Феодальні з'їзди скликалися і тоді, коли було необхідно обговорити питання, пов'язані з відбиттям зовнішньої небезпеки. Так, в 1167 р. на з'їзді вирішувалося питання про забезпечення безпеки проходження купецьких караванів, які прямували торгови­ми шляхами. Питанням оборони від кочівників були присвячені і наступні з'їзди князів .

Великий князівський з'їзд був скликаний у Києві в 1223 p. Князі зібралися, щоб досягти згоди щодо надання допомоги половцям, котрі зазнали нападу кочових орд і звернулися до князів Русі за допомогою. Князівські з'їзди, хоча й виявилися неспроможними примирити про­тилежні інтереси феодалів, але в справі об'єднання давньоруських князів проти зовнішньої загрози відіграли важливу роль.

Структура державного апарату в князівствах XII — першої половини XIII ст. зберігала наступність щодо Давньоруської держа­ви першого періоду її розвитку . Тому основні державні інститу­ти, які сформувалися ще в той час, продовжували розвиватися і в нових умовах. Однією з важливих відмінностей було те, що тепер на чолі кожного князівства стояв старший князь, котрий нерідко титулувався "великим", подібно до київського князя. Великий ки­ївський князь за традицією ще вважався "старійшим" серед інших князів, однак, колишньої влади він вже не мав. Титул "великий князь'' придбали, наприклад, князі чернігівський, галицько-волин­ський, а пізніше і князі деяких інших українських князівств. У васальській залежності від місцевого великого князя, який князю­вав в політичному центрі землі — найбільш великому місті, перебу­вали менші князі, котрі володіли центрами дрібніших князівств або князівських волостей.

Заснування в окремих князівствах особистих династій було одним з факторів, що сприяло зміцненню пануючого класу феодалів. Але поміж його найчисленнішим прошарком — боярством та князями, котрі прагнули до посилення своєї влади, розгорнулася запекла боротьба. Хід її в тому чи іншому князівстві або землі безпосередньо впливав на становище князівської влади і тим саме на форму правління цього князівства чи землі. У Галицьке-Волин­ській землі внаслідок боротьби між князями і боярством, яка була тут особливо тривалою і напруженою, перші домоглися ряду важ­ливих вирішальних перемог.

В період феодальної роздробленості, коли у боротьбі з боярс­твом і в ході міжусобних війн князі часто втрачали свої столи, особливого значення набув порядок їх займання. В нових умовах він став ще більш різноманітним, ніж раніше. "Воккнязіння" здій­снювалося за рішенням з'їзду князів, частіше — за рішенням лише декількох (двох або трьох) найвпливовіших князів, ще частіше — за згодою (інколи у формі писемного договору) з князем-сюзереном, а також за заповітом внаслідок "добровільної" відмови від престолу попередником або "обміну" столами, за запрошенням правлячої верхівки тієї чи іншої землі. Нарешті існував явочний порядок займання столу князем, котрий здійснювався шляхом прямого на­сильницького захоплення престолу. Відомий випадок, коли боярин Володислав у 1213 p. проголосив себе галицько-волинським кня­зем".