Нова концепція реклами швидко дозволила "побудувати в ряди" десятки тисяч послідовників в усім світі. Ще б, гармонія з навколишнім світом, духовне здоров'я, реалізація творчих потенцій - хіба це не ідеал? У той час як в інших східних єдиноборствах намітився відтік "аматорів", зали "нін-дзюцу" стали стрімко наповнятися.
Але лихо в тім, що в цього вражаючого міфу немає практично ніякої реальної історичної основи. Навіть особливий розділ "Бансенсюкай", що називається "Сесін" - "Правильний дух", не піднімається вище традиційного для всієї далекосхідної культури заклику йти Шляхом (яп. До) - якомусь вищому принципові правильної організації світобудови. Там же говориться: "Синоби-но моно, пізнавши волю небес, додержується принципів конфуціанства і буддизму, зберігає в серце думку про те, що смерть і народження теж є частинами життя; він прагне волі від егоїстичних бажань і зберігає в душі вислову мудреців і древніх". І усе. Тут немає навіть натяку на існування якого-небудь особливого навчання ніндзя, а всі згадані ідеї в тім або іншому ступені сповідало все населення країн далекосхідного регіону. І це при тім, що текст призначався винятково вузькому колу присвячених.
Що ж відомо про "таємні клани"? Відразу обмовимося, що сам цей термін по суті зовсім безглуздий. Слово "клан" у російській мові має значення "рід, родова громада" (таке визначення дає, наприклад, чотиретомний "Словник російської мови" 1958 р. видання). А тому виникає зовсім законне питання, як може бути рід або родина "таємними"? Вочевидь, під "кланами" малися "таємні суспільства"? Однак усяке таємне суспільство повинне мати у своїй основі якусь політичну програму, але нічого схожого в ніндзя ми не знайдемо. Проте клани ніндзя дійсно існували, хоча і не були таємними. Особливість історії японського мистецтва шпигунства полягає в тім, що в країні на визначеному етапі з'явилися родини, що заробляли на життя постачанням шпигунів протиборчим феодалам. Однак потрібно відзначити, що вони ніколи не сповідали якого-небудь таємного навчання і не ставили перед собою політичних цілей. Шпигунство було для них таким же бізнесом, як торгівля горщиками, різниця тільки в товарі.ф
Отже, не було "таємного навчання", не було "таємних кланів". А як щодо гонінь на "єресь"? Японія завжди було віротерпимою країною. А всі гоніння проти тих або інших релігійних рухів мали у своїй основі, як правило, економічні або політичні причини. Це вірно й у відношенні кланів ніндзя, що до середини XVI століття установили контроль над провінцією Ярма, але потім потерпіли поразку від військ об'єднувача Японії Оди Нобунаги, що активно подавляли усілякі сепаратистські тенденції.
У такий спосіб основні положення "історії нін-дзюцу", у тім виді, як вони подаються в роботах західних авторів, не витримують ніякої критики. І потрібно визнати, що щира історія середньовічного японського мистецтва шпигунства, так само як і воно саме, як і раніше залишаються невідомими поза Японією.
Так хто ж такі ніндзя, і що являє собою нін-дзюцу? Почати потрібно, мабуть, з того, що слово "ніндзя" з'явилося лише в ХХ ст. Раніше його еквівалентом було інше прочитання тих же ієрогліфів - "синоби-но моно", де "синоби" (від дієслова "сінобу" - 1) виносити, терпіти, зносити; 2) ховатися, ховатися, робити що-небудь тайкома) означає: 1) таємне проникнення; 2) спостерігач, вивідач, шпигун; 3) крадіжка; а "моно" - "людина". У такий спосіб "сінобі-но моно" буквально означає " людина, що ховається,", "проникаюча таємно людина". Так у Японії, починаючи з XIV ст., називали вивідачів. Але це був далеко не єдиний термін для позначення представників цієї професії. У джерелах ми зустрічаємо згадування про кандзя ("шпигун", "людина, [проникаюча через] отвір"), тедзя ("шпигун"), камарі ("пригибающийся"), укамі-біто (" людина, що плаває,"), суппа ("хвилі на воді", "проникаючі кудись хвилі"), сеппа (те ж), раппа ("заколотні хвилі"), топпа (" хвилі, що б'ють,"), монокікі ("слухаючі"), тооме ("далеко що бачать очі"), міцумоно ("потрійні люди"), дацуко ("викрадачі слів"), кедан ("базіки за частуванням"), яма-кугури ("підповзаючі під гору") і т.д.
По своєму походженню це були зовсім різні люди: самураї, часом зі знатних родів, гірські пустельники ямабусі, буддійські ченці-воїни сохеї, розбійники "гір і полів", войовничі селяни, злодії . Кого тільки серед них не було. Єдине, що їх поєднувало, так це та специфічна функція, що вони виконували в японському середньовічному суспільстві: усі вони були таємними агентами, шпигунами, розвідниками і володіли необхідними для цього навичками - методами шпигунства. Таким чином, ніндзя - це особлива професія - професія шпигуна. У "Буке мемокусе" ("Огляд самурайських родів") на цей рахунок говориться: "Сінобі-но моно виконують різні шпигунські завдання. Їх називають ще "кандзя" або "тедзя". Служба їх полягає в тім, щоб таємно проникнути в чужі провінції і довідатися положення справ у ворожому стані або часом, змішавши із супротивником, визнати його слабкі місця. Проникнувши у ворожий табір, вони пускають вогонь, і ще в якості найманих убивць убивають людей. У багатьох випадках використовуються ці сінобі. Називають їхній також "моно-кікі", "сінобі-мецуке" і т.д. Усе це одна сторона їхньої служби. Якщо із самого початку службові обов'язки їх не обговорені, немає таких завдань, які б їм не доручали. Служать у якості синоби простолюдини, асігару (легкоозброєні воїни нижчого рангу), досін (поліцейські стражники), раппа, сеппа й інші".
Те ж саме, але більш конкретно, говорить і "Військова повість провінції Етіго" - "Етіго гункі" (глава "Про те, як Кагетора послав армію до границі провінції Еттю і про повернення її в табір без бою"): "У 5 день 10 місяця того ж року (1548) Уєсугі Кагетора привласнив звання кікімоно-яку - "службовці слухачі" - сімом наближеним слугам (кіндзю). Трьох він послав у провінцію Каї, а інші четверо оселилися в провінціях Еттю, Ното і Кага. Кікімоно-яку - це такий вид службовців, яких називають ще сінобі-но моно, мецуке - "ціпляючі до очей" або "екоме" - " очі, що косять,". Вони щодня повідомляють про державну політику правителів інших провінцій, про вчинки їх чиновників і навіть про звичаї простолюду. Від них одержують дорогоцінні знання про гарні і кепські справи інших провінцій".
Що являло собою нін-дзюцу в період свого розквіту найкраще показує, мабуть, знаменита енциклопедія XVII ст. по нін-дзюцу "Бансенсюкай". Автор цієї книги дзенин школи Іга-рю Фудзибаясі Ясутаке розділяє шпигунське мистецтво на два основних розділа: Єнін ("Світле нін-дзюцу") і Іннін ("Темне нін-дзюцу").
Завантажити реферат