Поступово я сильно захопився атлетичною гімнастикою, благо гантелі, гирі, штанги в будинку завжди були. Травмована нога в мене була мало того, що на 5 см. коротше нормальної, так ще і чи ледве не в 2 рази тонше, так що дуже хотілося розгойдати м'яза і сховати фізичний недолік. Фактично я знав у житті тільки 2 речі: навчання в школі (за 1 рік я зміг пройти 4 класи і перейшов у 5-й, наздогнавши однолітків) і заняття фізкультурою і спортом.
І все-таки ОФП мені здавалося мало. Часи тоді були жорстокі, і я дуже хотів навчитися за себе постояти. Тому в 14 років я вирішив зайнятися боксом. Як мене взяли в секцію - це ціла історія: усе-таки я інвалід з дитинства. Довелося випрошувати медичну довідку з допуском у професора Рольє - головного фахівця в області кісткового туберкульозу в той час.Вважаючи, що в боксі навантаження на ноги невеликі (Як вона помилялася!), Рольє допуск мені дала, і я почав займатися в групі відомого тренера Леоніда Шейнкмана. Тренувався завзято, ходив відразу в кілька груп і за 3 роки одержав 1-й розряд, вигравши 16 боїв, але продовжувати виступати не став: у той час мені здавалося дуже соромітним виходити на ринг у трусах, коли мої болячки відразу ставали очевидні навколишнім.
Фізично я накачався в цей час дуже здорово. Відмінно розробив ногу, присідав із солідними вагами (для цього приходилося підкладати під хвору ногу дошки, щоб вирівняти висоту) по 6-8 підходів, робив вихід силою на гімнастичних кільцях з вагою в 60 кг на поясі, підтягувався 50 разів. Умудрився навіть білий квиток замінити у військкоматі на нормальний. Лікарі на мене юрбами ходили дивитися - ніхто не вірив, що таке можливо. А професор Рольє говорила, що в її практиці зустрічалися лише 2 унікуми, що зуміли своєю працею з інвалідів перетворитися у фізично повноцінних людей - Володимир Дикуль і я.
Коли почалася мода на карате, мені пощастило познайомитися з людиною, якого я вважаю одним із кращих фахівців в області бойових мистецтв у Росії - Феліксом Васильовичем Бєдніним. Разом з ним став займатися карате Кекусінкай, створив власну групу (серед моїх учнів - Михайло Островський, призер першості СРСР по Кекусінкай). Розумний і вміючий багато і цілеспрямовано працювати Фелікс Васильович став моїм вчителем і старшим другом. Разом ми пройшли чималий шлях: тренувалися, училися карате, випробували себе на міцність, бігаючи кроси з купанням в ополонці узимку в 25-градусний мороз в одних плавках. Він допоміг мені повірити у свої можливості, поставити удари ногами. Як не дивно, при своїй "інвалідності" я непогано володію всіма основними ударами ніг, правда на їхнє освоєння мені треба було набагато більше часу і зусиль, ніж молодим здоровим хлопцям. Але немає перемоги без подвигу, а вінця без перемоги.
Поступово інтерес до карате Кекусінкай став спадати. Особисто мене дратувало заборона ударів руками в голову. У мене все-таки був боксерський досвід. Потихеньку я почав змінювати технікові, додавати нові прийоми, вивчати різні китайські стилі. На небокраї бойових мистецтв заблискала нова зірка - Брюс Лі. Протягом 3-х років джиткундо і винчунь стали моїми улюбленими системами. Заражений ідеями Брюса Лі, я шукав, знаходив і втрачав, але тільки повернувшись до джерел, смог знайти себе, знайти свою манеру і почерк, щоб уже ніколи їх не втрачати .
Спочатку батько відносився до мого захоплення боксом і карате вкрай негативно. По-перше, він боявся за мою ногу. По-друге, вважав усе це дурницею, що не має відносини до справжнього бойового мистецтва. Довгий час я не міг зрозуміти його глузувань над карате і боксом. Просто я уявлення не мав, що сам він володіє бойовою технікою куди більш високого порядку. Тільки, коли я набрав блискучу фізичну форму, став професійним тренером карате, остаточно вибравши шлях у житті, батько повірив, що мене можна навчити бойовій техніці ца-цюань. Може бути, він просто не захотів нести секрет "кобри" у могилу, адже справа була усього за 10 років до його смерті, та й мені в ту пору було вже під 40!
Не можу сказати, що батько показав мені щось зовсім нове. Фактично я із самого дитинства щодня проробляв багато базових рухів "кобри" по кілька годин: це була єдина можливість підтримувати фізичну форму, щоб не стати"одноногим". Та й багаторічний досвід занять різними стилями теж не пройшов даром. Батько просто показав мені іншу сторону медалі, розкрив нові можливості, пояснив принципи використання техніки ца-цюань, але саме головне розбудив у мені інтерес до іншої, нової роботи. Тепер це була погоня за швидкістю на тлі знайденої м'якості.
Я перейшов на "роботу" у зміїному стилі разюче швидко, усього за кілька місяців і вже незабаром показав його силу в спарингу. Для знайомих це було повною несподіванкою. Багато хто з них знали мене більш десятка років, разом із мною займалися Кекусінкаєм і боксом. Ніхто з них і представити не міг, що я раптом винесу "на суд глядачів" стиль, зовсім не схожий на те, що на їхніх очах вивчав протягом багатьох літ. Поповзли слухи про якихось в'єтнамсько-камбоджійських майстрів, що нібито передали мені секрети зміїного стилю і т.д. Було дуже навіть смішно.
"Кемпо": Я чув, що Вам не раз приходилося застосовувати техніку "змії" у реальному бої. Розкажіть, будь ласка, як вона себе показала.
І.В.: Дійсно, мені доводилося використовувати прийоми ца-цюань не один (десяток - автор) раз. Схоже, моя кульгавість таки провокує вуличних забіяк на перевірку вмісту кишень. Правда, закінчується для них це завжди жалюгідно.
Особливо пам'ятний мені перший випадок, коли мені довелося використовувати ца-цюань у бої. Один раз, коли я їхав ввечері в напівпорожній електричці, до мене підвалила тепла кампанія з трьох здорованів і стала нагло приставати. Зрозуміти, що саме їм було потрібно від мене було доволі важко, але на п'яних вони зовсім не походили. Схоже, це була міцна "бригада", що свідомо вибрала свою жертву. Я намагався відговоритися (напередодні ходив у церкву і не хотілося тепер душу бруднити), але усебуло марно: невідомі не відставали. Хтось став кричати на них, мол, чого до інваліда пристали, як не совісно. Але хлопці на усіх плювати хотіли і вирішили довести справу до кінця. Коли один з них схопив мене за купки, я "уключився" і буквально вибухнув. 2 секунди - і 3 недвижні тіла на підлозі.
Зміїна техніка - зброя страшна. Більшість ударів використовуються для поразки уразливих крапок: око, горла, яєчок. Фірмовий удар - "укол жалом" - наноситься витягнутими пальцями, найчастіше в очі. При влученні, а промахи неможливі, ефект миттєвий. Справа в тім, що нервові закінчення очей зв'язані із серцем, і при визначеній навичці "людський моторчик" виключається відразу, у людини очі скляніють, настає шок, супротивник не може навіть поворухнутися. Рука при цьому ударі абсолютно розслаблена, як батіг, у момент удару напружені тільки пальці. Така розслабленість дозволяє розвивати фантастичну швидкість і далекобійність, що ще більше збільшується за рахунок підключення гнучкої "зміїної" спини і ніг. "Укол зміїним жалом" - узагалі найшвидший удар, який тільки може зробити людина. Супротивник не встигає не те що зреагувати, а взагалі побачити його. Смію затверджувати, що наші фірмові удари не побачать навіть боксери міжнародного класу. Без спеціального тренування це неможливо. Крім того "плювати отруту" можуть відразу дві руки, так що двох супротивників, що знаходяться у межах зони поразки, майстер вирубує практично миттєво.
Завантажити реферат