Зрозуміло, не тільки «літературні портрети», що становлять основу томи «Про поетів», відрізняються цими якостями. Та ж стаття про грецьку трагедію була найвищою мірою новаторської. Оскільки трагедій класичного періоду збереглася мало, «увага дослідників зосереджувалася не на тім, що в цих трагедій загального, а на тім, що в них різного. Вони досліджувалися не як цільна форма художнього мислення, характерна для всього класичного періоду, а як вираження окремих стадій еволюції цього художнього мислення за сто років» (I: 449). Гаспаров зовсім не пішов від історичного підходу, але сполучив його з теоретичним, від цього й еволюція трагедії стала ясніше. Зокрема, було показано, як змінювалося в ній співвідношення ліричн, драматичного й епічного почав, про що звичайно теоретики літератури навіть не замислюються, як тільки трагедія традиційно ставиться до драматичного роду.
Велику увага М.Л.Гаспаров приділяв античним риторикам. Всупереч розповсюдженим поданням, античність не знала авторитетних для всіх поетик (не виробила, наприклад, якоїсь чіткої системи жанрів), головне ж, поети керувалися не ними, не сукупністю правил, а властиво літературними зразками, навіть проявляючи бoльшую самостійність, як Вергілій у своєму епосі, зверненому в майбутнє, у порівнянні з гомеровським і наступним епосом, зверненим у минуле. Але риторика багато чого значила не тільки для прозаїків (негативне значення слова «риторичний» - зовсім недавнє).
Те, що одна із самих більших статей М.Л.Гаспарова розкриває читачеві своєрідність поезії вагантів, свідчить про його прагнення взяти участь (поряд з такими вченими, як Д. С. Лихачов і А. Я. Гуревич) у реабілітації середньовічної культури в очах читачів. Про латинських авторів середніх століть і Відродження, недооцінюваних дослідниками, зосередженими на становленні національних мов і культур, він писав чимало. А найбільший здійснений їм поетичний переклад — це двотомний переклад вільним віршем (на західний манер) з італійського «Шаленого Роланда» Л. Аріосто. У замітці «Від перекладача» сказане про те, як він намагався зберегти відтінок архаїчності стилю оригіналу — останнього лицарського роману. «Особливою турботою виявилася передача імен. По-італійському героїв каролингського епосу кличуть Орландо, Руджьеро, Ринальдо, Маладжиджи; по-французькому — Роланд, Рожер, Рено, Можис; кожна мова переінакшувала їх на свій лад, і потрібно було зробити вибір, найбільш зручний для російської мови з його звичкою до відмінюваних іменників. Тому у всіх сумнівних випадках за основу бралася сама інтернаціональна форма ім'я - латинізована: звідси в перекладі Роланд, Руджьер, Ринальд, Малагис і т.д.». [18,c.119]
Маленький приклад, що відбиває воістину грандіозну роботу. Але ж тільки серед гаспаровських перекладів з коментарями - і Федр із Бабрієм (в основному й представляють античну літературну байку на двох мовах, чи будучи не протилежними творчими індивідуальностям), і Піндар з Вакхилідом, і Авсоній, і Светоній, і Диоген Лаертський (автор життєписів філософів), і Цицерон, і ін. Властиво, лише М. Л. Гаспарову ми зобов'язані повноцінним перекладом «Поетики» Аристотеля, що представляє собою неопрацьований конспект, до того ж з акцентом на тім, що представлялося авторам античних поетик найменш самоочевидним. Для сучасного читача самоочевидним було б щось зовсім інше. Не дописані Аристотелем слова перекладач гіпотетично відновив у дужках. Для нього ж самого більше коштовним бувало особистісно значиме. «Цікавіше всього було перекладати тих, з ким я найменше почував внутрішньої подібності, - оди Пиндара, “Науку любові” Овідія: це начебто розширювало щиросердечний досвід» , - визнавався він. І далі: «Два переклади, якими я, мабуть, найбільше дорожу, офіційно навіть не вважаються моїми. Це дві книги Геродота, [переклад И. Мартинова за редакцією М. Гаспарова”, і сім більших уривків з Фукідіда, “переклад Ф. Мищенко - С. Жебельова за редакцією М.Л.Гаспарова]. Сутужніше ж усього виявилося перекладати занадто примітивні перекази байок Езопа.
2.3 “Записки й виписки” М.Л.Гаспарова
У звертанні до читачів М.Л.Гаспаров посилається на стародавніх книгарів (Авла Геллія, Плутарха), що записували цікаві словесні вираження й випадки з минулого. Однак ті не розташовували повчальні й забавні анекдоти за абеткою й, схоже, взагалі не піклувалися про тверду композицію цілого. В "Записках і виписках", навпроти, простежується стругаючи організація матеріалу, у якій музикознавець може легко пізнати форму рондо: чотири "рефрени" і три поміщених між ними різних "епізоду". Короткі фрагменти автор розташував у чотирьох добірках "Від А до Я" (розбивши їх не прив'язаними до алфавіту тематичними вставками, часом об'ємистими, - наприклад, "Моя мати, мій батько, моє дитинство, війна, евакуація, школа", "З розмов С.С.Аверинцева", "Казка про мішок" з "1001 ночі"). А між "алфавітами" автор помістив трьома блоками відповіді на питання журнальних анкет, есе про філологію й критика, статті й замітки про віршознавство, поетичні переклади, а також і самі переклади.
Композиція книги свідчить про професійні заняття автора. Недарма блок експериментальних перекладів-верлібрів, раніше автором не публікувалися, розташований точно в центрі "кола" (четвертий із семи розділів), - цим М.Л.Гаспаров, можливо, позначає місце поетичних перекладів у своєму професійному житті. В алфавітні ж добірках пізнавані словники енциклопедій, для яких багато працював М.Л.Гаспаров, і словників, які у філолога й перекладача завжди під рукою.
Однак за професійною строгістю, що сповідає М.Л.Гаспаров (Точноведення: "У перекладі, крім точності, повинне бути ще щось". Я займаюся точноведенням, а щосьведенням займайтеся ви"), відкривається "ще щось", дуже несподіване й дуже істотне.
В алфавітні каталоги вторгаються "як би примітки" - запису снів (найбільше снів сина, з них самий доступний короткому переказу - про чоловік чотирьох національностей, остання з яких "секретна"), цитати з бібліотечних анотацій до книг і т.п., зовсім не зв'язані із суміжним фрагментом на ту або іншу букву. Але навіть якби цих вставок не було, з енциклопедичністю-словарністю вступає в дисонанс зміст "словника".
Отут дві несподіванки. Перша: "особисте, занадто особисте" - "занадто" у змісті розбіжності, що шокує, з образом автора, що зложився у свідомості читаючої публіки. Справді, важко сполучити із критерієм по імені "Гаспаров" такі самозвіти: "Коментар до Авсонію, звичайно, весь компілятивний, але я й сам адже весь компілятивний (на жаль, не імпортний, а дуже середнєруский)"; або: "Без мене народ неповний? Ні, повніше чим із мною: я - негативна величина, я в ньому надлишковий".
Друга: серед фрагментів під заголовками, цілком доречними в енциклопедичні словниках ("Прогрес", "Правда", "Педагогіка", "Освіта" і т.п.), раптом зустрінуться які-небудь "Доручення дамські": "Ввалочку напівшовкову модного кольору, панчохи ажурового кольору із квіточками, мережива на зразок барабанних (брабантских), лорнетку - я близкоглаза. Ще купити гарного кучеренка так тамбурну поличку. Довідатися, почім животрепетна малосольна риба, а будете в місті, запитаєте, котра година". Скільки ж треба було читати, щоб знайти цей зразок, загублений у рутині давнього провінційного побуту! Від "увалочки напівшовкової" - до такої концепції часу, коли воно перебуває десь далеко в місті, поряд з "ажуровими панчохами" і "животрепетною малосольною рибою", і його можна привезти в село в застиглому виді відповіді, що втратило актуальність, на питання "котра година": наростання наївності й абсурду, як у спеціально зробленому концептуальному тексті.