Лозинський викладає погляди на художній переклад, що зложилися до першої чверті ХХ в. (і з тих пор корінних змін не перетерпіли). Але наскільки ці погляди відповідають більше раннім поданням про функції перекладного тексту? Вище вже було показано, що як для епохи класицизму, так і для перекладацької думки епохи романтизму було характерно відношення до перекладача як до співавтора. Правда, характер і ступінь співавторства розумілися классіцистами й романтиками по-різному. Перекладач-классіцист розглядав співавторство як спосіб поліпшення оригіналу, наближення його до ідеалу, заданому канонічною поетикою. За словами Г.Е. Еткинда:
«Панування в XVIII в. теорії ідеального, абсолютного перекладу не заважали ніякі історичні й інші розбіжності між національними культурами - ці розбіжності ігнорувалися, тому що адже й взагалі ігнорувалися своєрідні риси історичних епох і національних характерів. Не було перешкод і з боку відмінності поетичних індивідуальностей - ігнорувалися своєрідні риси цих індивідуальностей» [8, 10].
Перекладач-Романтик, навпроти, приділяє увагу самобутнім рисам оригіналу й вартої за ним реальності. Власне кажучи, це прагнення відтворити в перекладі особливості іншомовної національної культури й уважаються головною рисою романтичної школи в перекладі, що відрізняє цю школу від классіцистського підходу. Але не варто упускати з виду парадокс романтизму, про яке писав С.С. Аверінцев: «Романтичний поет відчуває себе особистістю, і особистістю чи ледве не самодостатньої, з такою емфазою, з який ніхто й ніколи цього ще не робив; але саме романтичний поет, що настільки різко почуває своє, винятковість свого, відкриває й робить особливою поетичною темою чуже як таке - місцевий колоритовідповідної епохи або певного народу, специфічну своєрідністю чужого голосу [9, 560-561]. З такої позиції треба те, що навіть збереження формальних особливостей оригіналу для перекладача перетворюється в «слухняність оригіналу, що повинне визволити суб'єктивність романтичного поета й виявитися засобом його особистої сповіді» [9, 565]. Інакше кажучи, формальна точність для романтика опосередкована власним естетичним завданням: вона стає засобом самовираження, саморозкриття особистості перекладача. Якщо ж формальні особливості оригіналу не допомагають рішенню цього завдання, перекладач із легкістю від них відмовляється й переробляє матеріал таким чином, щоб виявити в ньому нездійснені, з погляду перекладача, можливості. Показовий досвід А.С. Пушкіна, що запозичив частину однієї тільки сцени з п’ятиактної трагедії Дж. Уілсона The City of the Plague і шляхом мінімальних змін при досить точному перекладі перевторивши цю сцену в цілком закінчений самостійний літературний твір «Бенкет під час чуми», де є присутнім тема, що займала Пушкіна в ті роки (при тім, що в контексті п'єси Уілсона тема ця ледь виявлена). [10] Таким чином, при всій відмінності позицій перекладачів-классіцистів і перекладачів-романтиків, у цих позиціях спостерігається й певна подібність: основною функцією перекладного тексту виявляється естетична; пізнавальна ж функція якщо і є присутнім, то лише на другому плані. Тим самим створення перекладу прирівнюється до самостійної художньої творчості (з усім наслідками, що випливають звідси, що стосуються методу перекладу). Саме ця подібність і обумовило деякий збіг програмних положень і результатів діяльності перекладачів розглянутих епох, про що говорилося вище. Але якщо для классіциста об'єктивною причиною, що виправдує використання гекзаметра при перекладі прози, було те, що цей розмір представляється більше доречним для тексту епічного характеру, то романтик (Жуковський) користувався цим же прийомом для здійснення суб'єктивного естетичного наміру. У першому випадку співтворчість перекладача розумілося як очищення оригіналу від індивідуальних особливостей, що заважали йому відповідати канону, у другому - навпроти, підкреслення індивідуальних рис або заміна їх на більше виразні (з погляду перекладача), але ціль в обох випадках була одна: поліпшення оригіналу, причому поліпшення, викликане сугубо естетичними міркуваннями.
М.Л. Гаспаров вважає, що не буває перекладів поганих і гарних, так само як і перекладів ідеальний або канонічних, тому що жоден переклад не здатний передати повністю оригінал. При перекладі кожний вибирає в оригіналі тільки те, що вважає головним, підкоряючи йому другорядне й опускаючи при цьому третьорядне. Яким образом перекладач приходить до того, що є важливим, а що третьорядним? Він покладається на свій смак, погляди своєї літературної школи й історичної епохи в цілому [5].
Початок століття був епохою модернізму, що не могла не залишити відбитки на роботах більшої частини майстрів слова. Для цього часу характерні такі риси, як заперечення загальноприйнятих норм і заміна їхніми новими установками; виклик здоровому глузду й раціоналізму, що підмінюється ірраціоналізмом і безладністю; значення й значимість стають проблематичними й, як наслідок, сама мова теж; процвітання структурного й лінгвістичного експериментування. Всі перераховані вище характеристики ведуть до буквалізму.
Оскільки напрямок модернізму в мистецтві й літературі по суті своєї космополітично, до кінця 1930-х рр. у Радянському Союзі з ним починається боротьба. Так, 1937 рік є роком, коли в Росії був зупинений переклад «Улісса» Джеймса Джойса, здійснюваний перекладачами школи І.А. Кашкіна.
1.2 Основна творча діяльність М.Л. Гаспарова
В останні роки життя головний науковий співробітник Інституту російської мови РАН та Інституту вищих гуманітарних досліджень РДГУ, голова мандельштамовского суспільства. Лауреат Державної премії Росії (1995), Малої премії Букера (1997; за збірку «Вибрані статті»), премії імені Андрія Білого (1999; за книгу «Записи та виписки»). Головний редактор «мандельштамовской енциклопедії» та член редколегії «Літературних пам'яток», «Вісника древньої історії», «Бібліотеки античної літератури», реферативного журналу «Літературознавство», журналів «Arbor Mundi» («Світове дерево»,Москва,РДГУ), «Elementa» (США), «Rossica Romana »(Італія) і мн.др.
В останні роки життя М.Л.Гаспаров створив, крім традиційних, ряд "експериментальних перекладів "(«Несамовитого Роланда »Л.Аріосто, французької та німецької поезії XVIII-XX ст.), що викликали неоднозначні оцінки.
У пам'ять про М.Л.Гаспарова Інститут вищих гуманітарних досліджень РДГУ щорічно проводить Гаспаровскіе читання. Тематика секцій конференції збігається з основними напрямками досліджень М.Л. Гаспарова (класична філологія, проблеми перекладу, російська література XIX століття, російська література початку XX століття, стіховедення).
Основні праці з античного перкладу:
Овідій. Ібіс. / /Овідій. Скорботні елегії. Листи з Понту. М., 1978.
Діоген Лаертський. Про життя, навчаннях і висловах знаменитих філософів. / Пер. з древнегреч. (Серія «Філософська спадщина»). М.: Думка, 1979. (Перевидавалася неодноразово)
Тексти в кн.:Авсонія. Вірші. / Пер. з лат. (Серія «Літературні пам'ятники»). М.: Наука, 1993.